Читати книгу - "Джейн Ейр"

На мою останню фразу він не сказав жодного слова, і я наважилась глянути на нього. В його очах, звернених на мене, світився подив і тривожне запитання: «Невже вона сміється, та ще й з мене? Про що це свідчить?»

— Не слід забувати, що це дуже серйозна справа, — нарешті озвався він, — про яку гріх думати або говорити легковажно. Гадаю, Джейн, ви не кидались словами навмання, сказавши, що готові віддати серце Богові: це все, що мені від вас

потрібно. Відверніть своє серце від світового й спрямуйте його до Бога, тоді поступ його духовного царства на землі стане вашою найбільшою радістю і метою, і ви будете готові зробити все, що служить цій меті. Ось побачите, який поштовх дістануть ваші й мої зусилля від нашої тілесної й духовної спілки, єдиної, яка навіки поєднує долі й задуми людські. Отож якщо ви відкинете дріб'язкові примхи, непотрібні тонкощі й упередження, всі оті сумніви щодо ступеню, виду, сили й ніжності суто особистих почувань, то негайно вступите в цю спілку.

— Справді? — тільки й спитала я й подивилася на його обличчя, гарне в своїй гармонійності й водночас страшне в своїй нещадній суворості, на його владне, та невідверте чоло, на його ясні, глибокі, допитливі, однак позбавлені лагідності очі, на його високу, величну постать, і уявила себе його дружиною. Ніколи в світі!

Бути його помічницею, його товаришкою — інша річ: як така, я готова перепливти з ним через океани, робити спільну справу під палючим сонцем в азіатських пустелях, милуватися його мужністю, самовідданістю й завзяттям; мовчки скорятися його владі, з безтурботною усмішкою споглядати його невблаганне честолюбство; завжди відокремлювати в ньому християнина від людини, глибоко шануючи першого й охоче вибачаючи останньому. Без сумніву, мені, поєднаній з ним тільки отак, часто доводитиметься тяжко страждати; моє тіло нестиме тісні окови, зате серце і розум зостануться вільні. Я завжди зможу звернутись до мого вільного «я», знайти, залишаючись у самотині, рятунок і втіху в своїх неуярмлених почуттях. В моїй душі будуть куточки, які належатимуть тільки мені і до яких він ніколи не дістанеться;

там у безпеці завжди буятимуть свіжі почуття, яких ніколи не вибавить його суворість, не витопче його рівномірний войовничий крок. Однак бути йому за дружину, завжди обік нього, завжди на ланцюгу, завжди в оковах, повсякчас пригашати пломінь своєї натури, тлумити його глибоко всередині й не виказувати своїх почуттів жодним стогоном, хоч би ув'язнений пломінь поступово спалив мене всю, — ні, мені це понад силу.

— Сент Джоне! — вигукнула я, зайшовши отак далеко в своїх роздумах.

— Що? — озвався він крижаним голосом.

— Повторюю: я готова поїхати з вами товаришем-місіонером, але не вашою дружиною; я не можу одружитися з вами й стати часткою вашого єства.

— Ні, ви мусите стати часткою мене, — твердо відповів він, — інакше вся оця розмова ні до чого. Як можу я, чоловік, якому ще немає тридцяти, взяти з собою до Індії дев'ятнадцятилітню дівчину, якщо вона мені не дружина? Як ми зможемо бути разом, — то в пустелі, то серед диких племен — і невінчані?

— Отак і зможемо, — жваво відказала я, — і то за будь-яких обставин. Все одно, що я була б вашою рідною сестрою або ж чоловіком — таким самим священиком, як ви.

— Відомо, що ви мені не рідна сестра, і я не можу вас виставляти за неї, не накликавши на нас обох негарної підозри. Та й те сказати, хоч розум у вас і чоловічий, але серце жіноче, одне слово, з цього нічого не вийде.

— Вийде, — відповіла я трохи визивно, — і ще й як. Так, у мене жіноче серце, але не в ставленні до вас: до вас у мене почуття відданої дружби, довір'я товариша по зброї, вірність, сестрина любов, якщо хочете, послух і повага учня до свого вчителя і нічого більше — не бійтесь.

— Те, що мені й потрібно, — мовив він сам до себе. — Якраз те, що мені потрібно. Та на шляху є перешкоди, і їх треба усунути. Ось побачите, Джейн, ви не пожалкуєте, пішовши за мене. Ми повинні одружитись. Повторюю: іншої ради немає. І, безперечно, після одруження прийде й почуття, що виправдає цю спілку навіть у ваших очах.

— Я зневажаю ваше уявлення про кохання, — вихопилось у мене мимохіть. Тепер я вже стояла проти нього, прихилившись спиною до скелі. — Я зневажаю роблене почуття, яке ви мені пропонуєте. Так, Сент Джоне, я зневажаю й вас, коли ви мені його пропонуєте!

Він пильно подивився на мене, міцно стиснувши свої гарні вуста. Розсердився він чи здивувався, — важко було сказати: він досконало володів своїм обличчям.

— Я аж ніяк не сподівався почути від вас такі слова, — мовив він. — Я ніби не вчинив і не сказав нічого такого, що могло б заслужити зневагу.

Я була зворушена його лагідним тоном і вражена його урочистим спокійним виразом обличчя.

— Даруйте мені на слові, Сент Джоне, але якраз з вашої, а не з моєї вини я висловилась так необачно. Ви зачепили тему, про яку наші думки розходяться, те, про що ми ніколи не повинні сперечатись, саме тільки слово «любов» — уже яблуко незгоди між нами, то що б ми робили, ставши віч-на-віч з дійсністю? Як би ми тоді почувалися? Любий кузене, киньте думати про це одруження, забудьте про нього.

— Ні, — відказав він. — Це мій давно омріяний задум. Тільки він може забезпечити здійснення моєї великої місії. Але сьогодні я не буду більше наполягати. Завтра я їду до Кембриджа: у мене там багато друзів, з якими я хотів би попрощатися. Мене не буде два тижні, а ви за цей час обдумайте мою пропозицію, але затямте, що коли ви її відкинете, то одцураєтесь не мене, а Бога. Через мене він відкриває перед вами благородний шлях, але ступити на нього ви можете, тільки ставши моєю дружиною. Коли ж ви відмовитесь одружитись зі мною, то назавжди обмежитесь вузькою стежкою себелюбного добробуту й безпросвітного животіння. Та глядіть не опиніться серед тих, що, заперечивши саму віру, стали гіршими від невірних!

Сент Джон скінчив. Відвернувшись від мене, він іще раз «глянув на річку, глянув на гори...».

Та цього