read-books.club » Сучасна проза » Лікарня на відлюдді 📚 - Українською

Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лікарня на відлюдді" автора Олексій Михайлович Волков. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 143 144 145 ... 159
Перейти на сторінку:
— не зрозумів Ілля.

— А ті, у кого на німцях залізний канал є — ті навіть по сім— вісім тисяч можуть дати.

— Чого — доларів?!

— У німців гривні не ходять, — їдко промовив Якимець.

— А... на біса їм цей брухт? Німцям, я маю на увазі.

— Ці машинки, — продовжував пояснювати Якимець, — випускалися перед Другою світовою війною, коли німці круто озброювалися. І Гітлер, що був зацікавлений у масовому вкладанні коштів населення у військово-промисловий комплекс, видавав інвесторам оці самі машинки. Після завоювання світу та збагачення Німеччини він обіцяв розплатитися з вкладниками доволі щедро. Тому «Зінгери» ці, окрім прямого значення мали зіграти роль свого роду облігацій. Усі вони пронумеровані, їхні механізми мають уміст якихось особливих металів... Словом, кожна з них — річ, яку підробити неможливо. Ось і мали би ті, хто пред'явив машинки як свідчення фінансової допомоги у свій час, після завоювання світу, отримати обіцяні відсотки.

— Ні хріна собі... — пробурмотів Ілля.

Олег тільки зняв свого білого ковпака і скуйовдив волосся.

— Почекай, але ж Гітлер війну програв! — несподівано згадав Голоюх.

— То й що! Теперішня Німеччина наче як взялася відповідати перед людьми за його гріхи. Ви хіба не знаєте? І не тільки перед німцями, до речі. Ви що, не чули — колишнім в'язням концтаборів та всяким остарбайтерам направо-наліво компенсації виплачують. І з цими також взялися до розрахунків — мовляв, також постраждали, вкладали фінанси. Без «переможних» відсотків, зрозуміло, але, повірте, там і без них порядно виходить. Одним словом, у мене з'явилися підозри, що «прапор», тезко мій, і був отим, хто намагався машинки штовхнути. В того, як казали, наче також ноги боліли, ну і всяке там інше... Одним словом, варто було спробувати. Врешті-решт, що таке пара тисяч «зелених» на побічні витрати?

— Дійсно, — підтримав Беженар, — ну, що таке кілька тисяч доларів? Особливо для крутого українського лікаря...

Пропустивши повз вуха цей заштрик, Якимець вів далі:

— Отож, коли Олег знайшов вашого завгоспа і я дізнався, що той довгий час працював на зоні у Барановичах також по господарству, я одразу поїхав туди. Там довелося напоїти такого ж «прапора», дізнатися ще певну інформацію, і все стало на місця. В них, у цій тюрязі, виявляється, здоровезна швейна фабрика.

Років п'ятнадцять тому її повністю переобладнали, замінивши старі агрегати на нове обладнання. А Бліщ під час цього процесу працював там завгоспом. З того дня я вже був упевнений, що в них у руках дійсно велика партія «Зінгерів».

— Гм-м... На Бліща це схоже... — пробурмотів Тарас.

— Я би також не упустив! — як завжди, з серйозним обличчям зауважив Беженар.

— А все-таки: звідки у тих Барановичах стільки «Зінгерів»? — запитав Олег. — У тюрязі вони звідки взялися?

— Взялися, уяви собі. Я й сам здивувався, — Якимець перевів подих і продовжував: — Після війни у сорок п'ятому наші війська поверталися з Німеччини. Кожен віз якісь трофеї. Скільки там тої машинки? А фірма солідна. От і везли. Хто для себе, хто для державних потреб, і не одну. Далі: до початку війни Західна Україна не була радянською. Туди їхали з Німеччини всякі переселенці, везли знову-таки оці «Зінгери». І коли перед війною радянські війська зайняли ці землі, все залишилося там. Та й під час війни машинки ввозилися на окуповані території німецькими підприємцями, які думали, що влаштовуються навічно. А коли довелося втікати — все покидали.

Усі слухали мовчки й з інтересом, а Якимець, що зовсім відволікся від власних болячок, перевернувся на бік, скривився, спер голову на руку і продовжував:

— Так ось, усіма цими шляхами машинок за тридцяті-соро— кові роки потрапило на нашу територію порядно. Причому, основна їх частина скупчилася у власності держави та особливо заможних людей. А тут сталінські репресії, таких «багатіїв» масово висилали. Так майно, у тому числі машинки, знову ж таки надходило у власність держави. І от якраз за тих часів заснували колонію у Барановичах. Ну й, очевидно, комусь вдарила у голову така ідея — нехай буде вона швейного профілю. Багацько машинок зуміли позбирати докупи і обладнали ними фабрику. Зеки там роками на них мішки шили, куфайки, робу... Реманент, зрозуміло, ламався з роками, а запчастин до машинок не було. Так «Зінгери» поступово опинилися у неробочому стані на складах у вашого Бліща. На зоні обладнання поступово замінили на більш сучасне, і про цей брухт забули.

— Серйозну ти роботу провів, я бачу... — зауважив Олег.

— Фундаментальний аналіз, — погодився Медвідь.

— Матеріал для дисертації «Доля «Зінгерів» у країнах СНД», — резюмував Голоюх.

— А ви як гадаєте... — не без гордості відповів Якимець. — Кожному своє. Ви от проявляєте винахідливість, щоб кому здоров'я врятувати, а я у своєму амплуа. Підприємець я.

— Так, дорогенький, — зітхнув Беженар, — якби ти знав, яку іноді доводиться проявляти винахідливість — щоб усе по формі прокрутити, щоб згори не «махали», щоб якось утриматися на плаву... А при цьому, як ти кажеш, ще й комусь здоров'я врятувати... Словом, не пишався би ти так власними досягненнями.

— Ну, далі наче все зрозуміло, — перевів мову на попереднє Голоюх, — такий проноза, як наш Бліщ, швидко зрозумів, як це все оприходувати. Хоча, очевидно, ще тоді він і не здогадувався про справжню цінність цього брухту.

— Просто інстинкт спрацював, — підказав Беженар. — Чого добру пропадати?

— Саме так все і було, — підтвердив Якимець. — Тільки потім, прочитавши випадково об'яву з газети, завгосп ваш догнав, що про цей брухт скоро згадають усі — не сам один розумний. І тоді запитають його — куди подів? Знюхався із «прапором», ну, Якимчуком, який щойно повернувся з Німеччини, а отже, достатньо там орієнтувався, і відправив його на розвідку — канал для збуту машинок шукати, напряму, щоб вигідніше. А сам разом із машинками зник у невідомому напрямку. Тобто заховався у вашій дірі.

— Ти обережніше з виразами, — попросив Ілля. — Харків твій — також порядна діра.

— Пробачте, доктор, — посміхнувся Якимець. — Це я у глобальному значенні — порівняно з Німеччиною...

— Чекайте, а вам це звідки відомо? — не зрозумів Тарас. — Я маю на увазі, про Бліща й те, що він знюхався з «прапором»?

— А це вже сам завгосп розповів, — пояснив пацієнт. — Ми з хлопцями

1 ... 143 144 145 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лікарня на відлюдді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лікарня на відлюдді"