Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ось моя торбина, Бідвеле, — сказав Вигадько щиро й упевнено, як і годилося старояштцеві в розмові із старожитцем. — Підкинь до неї п'ятдесят доларів на день-два, а ми тобі віддячимо, Біл і я.
Після цього торбина стала частіше мандрувати на вагу, і святкування Вигадькового дня народження стало ще бучніше. Він навіть завів традиційну пісню старожитців «Сік із забороненого плоду», але збився і, щоб приховати своє збентеження, запропонував ще випити.
Бідвел теж ушанував його раз чи двічі, частуючи всю компанію, і Мітчел з Білом були вже вщент п'яні, коли в Анса Гундерсона вії обважніли, а язик почав поволеньки розв'язуватися.
Біл розчулився й ставав дедалі довірливіший. Він розповідав про свої турботи господареві бару, всьому світові взагалі, і Ансові Гундерсонові зокрема. Акторського таланту на це не треба було: погане віскі робило своє діло. Він почав жаліти себе самого й Мітчела і навіть щиро заплакав, коли оповідав, що він і його приятель надумали продати половину доброї займанки лише тому, що в них обмаль харчів. Навіть Вигадько розчулився, його слухаючи.
— Скільки ви хочете за неї? — спитав Анс Гундерсон, і в очах йому спалахнула жадоба.
Біл і Мітчел не дочули його, і Гундерсонові довелося ще раз питати. Вони навмисне зволікали, а швед розпалювався дедалі дужче. Похитуючись і тримаючись за прилавок, він пильно дослухався до того, як вони радилися, відійшовши набік, чи продавати, чи ні, та голосним шепотом сперечалися, яку ціну взяти.
— Дві сотні… гик… з половиною, — кінець кінцем оповістив Біл, — тільки ми, мабуть, взагалі її не продамо.
— І добре зробите, якщо хочете знати й мою думку, — докинув Бідвел.
— Авжеж, — додав Вигадько. — Ми не якісь там доброчинці, щоб задурно розкидати майно шведам та чечако.
— Вип'ємо ще, — сказав Анс Гундерсон, гикнувши й хитро міняючи тему до слушнішого часу.
Тепер, щоб наблизити той слушніший час, його торбина з золотом почала раз у раз мандрувати між боковою кишенею та вагою.
Біл і Мітчел перше впиралися, але врешті почали поступатися — надто він упадав. Тоді Гундерсон став обережніший, відтяг Відвела набік і, спираючись на нього, щоб не впасти, спитав:
— Чи це добрі люди, як ви гадаєте?
— Авжеж, — щиро відповів Бідвел. — Я віддавна їх знаю. Вони старожитці. І якщо продають ділянку, то вже є що продавати. Вони не шахраї.
— Я буду купувати, — оповістив Анс Гундерсон двом приятелям, коли непевною ходою вернувся до них.
Але тепер він глибше поринув у свої мрії і заявив, що купить тільки цілу займанку або зовсім не купуватиме. Це дуже засмутило Зачмеленого Біла. Він лаяв на всі застави загребущих чечако та шведів і, лаючись, кілька разів засинав, схиливши голову на груди, і тільки ледь чутно бурмотів щось. Але, діставши штурхана від Вигадька чи Відвела, прокидався й знову заповзято починав лаятися та сипати прокльонами.
Анс Гундерсон весь той час спокійно мовчав. Йому здавалося, що кожна образа додавала ціни займанці. Бо як іще пояснити, що приятелі так шкодують її продавати? І відчув полегкість, коли Зачмелений Біл захріп, звалившись на підлогу, і він міг взичити увагу другому, не такому незговірливому приятелеві.
Вигадько Мітчел був здатливий, але з нього виявився кепський рахівник. Проливаючи гіркі сльози, він згоджувався продати півзайманки за двісті п'ятдесят доларів або цілу за сімсот п'ятдесят. Анс Гундерсон і Бідвел намагалися втовкмачити йому, що він не так рахує, але зусилля їхні були даремні. Він виливав у сльозах свій жаль і над прилавком, і на їхніх плечах, проте сльози не відмінили його думки, що коли одна половина коштує двісті п'ятдесят, то дві половини втричі більше.
Нарешті, — а треба сказати, що навіть Бідвел добре не пам'ятав, як закінчилася ніч, — зробили запродажню, за якою Біл Рейдер та Чарлз Мітчел поступалися усіма правами на займанку, відому як «Ельдорадо 24»— таку назву дав річці якийсь оптимістичний чечако.
Коли Вигадько підписався, їм усім трьом довелося добре поморочитися, щоб розбудити Біла. Він довго хитався над документом з пером у руці, і за кожним порухом в очах Анса Гундерсона то спалахувало, то пригасало чарівне золоте видиво. Коли, кінець кінцем, многоцінного підписа виведено на запродажній і золото пересипано з торбини в торбину, швед полегшено зітхнув, упав під стіл і проспав, немов убитий, до ранку.
Ранок видався холодний і похмурий. Швед почував себе зле. Найперше він невтямки помацав свою торбину і злякався, що вона виявилася така легка. Тоді поволі йому пригадалися нічні пригоди. Чиїсь хрипкі голоси остаточно збудили його. Він розплющив очі й виглянув із-під столу.
Двоє ранніх відвідувачів, або радше людей, що всю ніч були в дорозі, голосно говорили про те, що Ельдорадо — річка геть ні на що не здала. Хвилюючись, Гундерсон понишпорив у кишені і знайшов запродажню на «Ельдорадо 24».
За десять хвилин швед уже витрусив з-під коців Зачмеленого Біла та Вигадька Мітчела і, люто поблискуючи очима, тицяв їм назад пописаний кривулями брудний шмат паперу.
— Я хочу забрати свої гроші, — бурмотів він. — Я хочу свої гроші назад.
До горла йому підступав клубок, з очей котилися сльози й текли по щоках. Він стояв навколішки й ревно благав віддати гроші. Вигадько й Біл не сміялися. Не такі вони були жорстокі, щоб аж сміятися.
— Уперше чую, щоб людина відмагалася від свого вчинку й отак скиглила, — мовив Біл. — І мушу сказати, що я не розумію цього.
— І я так само, — зауважив Вигадько Мітчел. — Купити займанку — це все одно, що купити на ярмарку коня.
Здивування їхнє було щире. Самі вони ніколи не плакалися, зробивши якусь справу, отож не розуміли цього і в іншій людині.
— Бідний чечако, — буркнув Зачмелений Біл, дивлячись услід шведові, що сумно почвалав стежкою.
— Але й ми ще не втрапили на Золоте Дно, — заспокоїв його Вигадько Мітчел.
Надвечір того ж таки дня вони, закупивши на Гундерсонове золото за неймовірну ціну борошна та сала, подалися через хребет у напрямку струмків, що течуть між Клондайком та річкою Індіяна.
А через три місяці приятелі верталися назад тим самим хребтом у хуртовину і трапили на стежку, що вела до «Ельдорадо 24». Трапили випадково. Вони й гадки не мали шукати своєї колишньої займанки. Крізь білу заслону нічого не видно було, та коли вони ступили на саму займанку, хуртовина трохи вщухла, й подорожні побачили купу свіжої ріні й коловорот, що його крутив якийсь чолов'яга. Побачили, як він витяг цеберку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том перший», після закриття браузера.