Читати книгу - "Володимир"

Ніч. Нічого не видно. Десь у пітьмі лунають кроки. Кілька чоловік пробують землю посохами, спускаються шляхом, що веде від воріт Гори. Ось вони, чути, повертають ліворуч, прямують через яр до Десятинної церкви, обриси якої вимальовуються на сірій тканині неба.

Скоро, либонь, буде дощ, парить, важко дихати. Небо перерізала сліпуча блискавка, й на мить стало видно, як люди зупинились на пагорку — високі й чорні, прямують до дверей церкви. Вдарив грім, на землю падають великі краплини.

У бабинці Десятинної церкви горить кілька свічок, жовте проміння їх освітлює пізніх, одягнутих у темні м’ятли[194] гостей — попереду священики, за ними з посохом у руках єпископ Анастас, поруч з ним князь Володимир.

Дерев’яна, видовбана з товстого стовбура липи корста з тілом княгині Рогніди стояла в правому притворі церкви, навкруг неї горіло у високих срібних світильниках багато свічок. Коли князь і священики стали туди наближатись, то почули голос, що одноманітно читав слова з Псалтиря, а далі побачили черницю, яка читала, і ще кількох, що стояли на колінах біля труни небіжчиці.

Помітивши пізніх прибулих, черниці одступили, зникли десь у пітьмі церкви, далеко в переходах стали єпископ і священики, князь Володимир лишився один перед корстою з тілом своєї першої дружини — княгині Рогніди.

Так, тепер він був один на один із тією, яку, не бачивши, нарік колись своєю жоною і не зрадив свого слова, а покликав до Києва, зробив княгинею Русі…

Він був один на один із тією, яку так безглуздо забув на одну годину, зрадив, за що суворо заплатив, платить і, либонь, довго ще буде платити.

Він був один на один із тією, якій у найважчий час свого життя не звірився у всьому, послухавшись розуму, а не серця, зробив ще одну, останню вже, помилку, зрікшись Рогніди і назвавши своєю жоною грецьку царівну Анну.

І от нині, скрадаючись у пітьмі заревної ночі, він прийшов до її тіла, щоб запитати себе: де була правда, а де лжа життя, де була любов і де неприязнь, щоб відповісти самому собі, кого ж у житті він любив, а кого ні, та ще хто любив його — сина рабині, князя, а потім василевса?!

Він стояв біля корсти княгині Рогніди у темному м’ятлі, в чоботях, на які ліг жовтий порох Гори, полум’я свічок освітлювало сивий чуб, похмуре чоло, довгі вуса, смутні очі, й дивився на неї.

Проминуло багато літ, коли Володимир бачив востаннє Рогніду. Вона лежала в корсті така, якою він знав її й раніше, либонь, смерть тільки підкреслила те, на що в житті звичайно не звертають уваги: в сяйві багатьох свічок виразно було видно високе чоло княгині й ті ж самі вигнуті брови, горді, ніби невдоволені уста, гостре підборіддя, та ще складені на грудях руки — з тонкими, прозорими навіть пальцями.

Було в цьому обличчі одно: дуже бліде, з гоструватими вилицями, глибоко запалими очима, зморшками біля носа й уст, зовсім сивим волоссям, що змінило золотистий льон давньої коси, — це обличчя було тепер дуже далеким від задушливого притвору церкви, суєти суєт Гори, усього світу.

І князь Володимир зрозумів, що марно він думав, ідучи сюди і ставши перед тілом княгині, знайти відповідь на питання, які так давно терзали його душу, — ні, княгиня Рогніда раніше й ще до того, як одягла черничий одяг, відповіла на питання, чи любила вона Володимира-князя… О, як міцно, усією душею і серцем любила вона його, як обережно, достойно пронесла цю любов через усе своє життя, через неї померла, і хоч зараз тут, у церкві, лежить мертве її тіло, та живе й вічно житиме її любов.

І навіть учора, в останні години свого життя, бачачи перед собою смерть, Рогніда сказала, що всіх прощає й просить її простити, — ні, не про всіх говорила вона, а про нього, князя Володимира, єдиного свого мужа, бо любила так, що хотіла тільки смерті.

А він? Князь Володимир неминуче мусив себе запитати про це в годину, коли був один на один з першою своєю жоною, розлучаючись навіки з тим, чого нізащо й ніколи тепер уже не міг повернути… Він — князь Володимир — чи любив її?

І не відповідь на питання, а невимовна гіркота втрати, безмежний жаль за тим найкоштовнішим, що він мав колись, але втратив, туга за молодістю, мрією, любов’ю і щастям обгорнули душу й стиснули серце князя Володимира…

Не нині, не в останні роки, а все життя князеві Володимиру важко було жити, проте в самоті своїй, трудах, борні, не признаючись навіть собі самому, знав, розумів, відчував, що близько є людина, до якої він може піти, в усьому признатись і одержати прощення, любов і підтримку, — цією людиною була жона Рогніда.

А тепер її немає — вже нікому йому розповісти про свою скорботу, розпач, тугу, вже ніколи він не зможе звернутись до неї, не почує довіку її голосу…

Не володіючи собою, у відчаї й безнадії він схилив коліна перед тілом княгині, припав головою до холодного каменю підлоги, і сльози покотились з його очей, — у притворі Десятинної церкви великий князь Русі імператор Володимир плакав над попелом і тліном великої, але навіки втраченої ним любові.

Коли князь підвівся з колін, до нього підійшли єпископ Анастас і священики.

— Я попрощався й навіки примирився з княгинею Рогнідою, — коротко сказав князь. — А тепер підемо…

Під високим склепінням церкви залунали кроки. Черниці вийшли з темряви, стали на коліна, одна з них — з низьким, дуже сумним, але водночас спокійним голосом — почала:

— «Плачу і ридаю, єгда помишляю смерть…»

Одійшовши далеко від корсти, князь Володимир обернувся й ще мить бачив у сяйві свічок голову Рогніди…

Надворі вже розходився дощ. Низько над головою, огортаючи бані церкви, летіли хмари. Земля була вогка, мокра, скрізь у темряві дзюркотіли потоки, чоботи грузли в непролазному багні.

Витягаючи з трудом ноги, князь Володимир і єпископ Анастас поволі крокували до Гори — пітьма снувалась навкруг них, на тлі сірого неба чорніли стіни, дахи теремів, дерева.

Раптом князь зупинився: на пагорку перед ними вималювались дві постаті — високого стрункого юнака у гостроверхій княжій шапці, набагато нижчої від нього жони чи дівчини, що стояла поруч, тримаючи юнака за руку.

…у притворі Десятинної церкви великий князь Русі імператор Володимир плакав над попелом і тліном великої, але навіки втраченої ним