він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, його разом із ними зусібіч огортала по-нічному нічна чорнота — образ ночі, карбований на щиту ночі, — і разом із зоряним сонмом воно відбивалося зі своєї горішньої темені в дзеркалі темені нижньої, там його відображення двоїлось, нижнє сонце, нижній зеніт, два бранці світового колодязя посередині, у плинкій глибочіні якого гойдається сонячний відблиск, але води творіння знов підносять угору його, це чорнотою омите відлуння, що розпливається в плинній одномиттєвості. Зоряний лик угорі, зоряний лик унизу, а в двійній чорноті нічного склепіння подвійного знебарвилась зелень рослинних розливів, обернувшись земноводно-блідим мерехтінням, власним світлом рослинности, що стала для зору тепер майже прозора і видима аж до останніх своїх навісних розгалужень і буйних сплетінь. Таким самим прозорим і видимим стало сяйво коріння під землею і під водою, і разом зі стеблами й віттям, з навісною рясною паростю коріння невдовзі утворило суцільне безбарвне і дике плетиво, що навсібіч простиралось на нічному склепінні, навсібіч проростало, навсібіч розповзалося, навсібіч слало вусики, через всебічність оцю майже не маючи напрямку, як і сам нескінченний простір, — сам у собі завислий етерний чагар, що, верхнім сяєвом ваблений, все ж таки прагнув угору, вбік невидимих ліній узору, який творять своїми шляхами зірки і в який, мов праобраз, уписаний променисто-невидимий лик небес, що притягує всяке відлуння; вгору і вниз розростався тепер і колодязь душі, він довшав угору і довшав униз, промитий вологою і, осяяний власним, хоч іще й кволим, світлом, вже також прозорий і також на рослину вже схожий, уже майже й не шахта, а радше прозористе дерево, що обростає галуззям, сонця відлуння в своїх кореневих глибинах, повите осяйним ореолом незбагненного незвідного росту зірок і рослин, і вже важко було розпізнати, де межа між рослиною й зіркою, так ніби зорі й рослини почали вже зливатися в єдиний праобраз, так ніби відлуння зірок і відлуння рослин уже переплелися, зрослися і сплавились аж до дзеркальних глибин отих, де сходяться, втрачаючи межі, верхнє і нижнє небесні склепіння і змикаються в кулю всесвіту.
Невидимо-видимим було усе те, що вершилось із тими склепіннями, видимим, але недосяжним пізнанню; та він, споглядаючи це, він, також охоплений усім цим загальним зростанням, він, уже з головою поринувши в рослинну й тваринну стихію, — він теж розпростерся від одного склепіння до другого, розпростерся крізь уселенські зорянисті припливи й відпливи, і вже тваринним корінням, вже тваринним стеблом, вже тваринною кроною стоячи в царстві земному, стояв водночас і в далекім-далекім зорянистім етері, тож у ногах його, як у переплетінні коренів, лежав, схилившись до самого заходу, семизоряний образ Змії, а в серці, із ним суголосно, подвійним тризвуком іскрилось сузір’я Ліри; і вгорі над усім цим, у високості незмірній, аж до верхівки склепіння здіймалось чоло його, здіймалося аж до зірки на сході, хоч самої її й не сягаючи, — до зорі обітованої, чиє світло, його вірний супутник в дорозі, лилося із нескінченности, щоб відтепер завжди поруч, зовсім поруч, усе ближче і ближче горіти. Сам уже втративши образ людський, сам — лише крона, що споглядає, він задивлявся угору на зірку, задивлявся на образ небесний, що в себе ввібрав, перевтіливши, риси усього живого і поєднав лики людський і тваринний, — він задивлявся угору, у сонценосний, до сонця спрямований, сяйливо-прозористий колодязь душі, і його крона, розбурхана, мов океан, двигочучи мов океан, тримала в полоні вселенські простори, немов для єднання прийдешнього, і, саме в океанській стихії, саме у полоні океанського бурхання, влад йому бурхало серце, давно вже й не серце, о ні, а лише ліра — та ліра, у зоряних струнах якої нарешті ось-ось пролунає обітниця — хоч і не сама іще пісня, та вже її провість; час пісні настав, настав час народження і час відродження, час довгождано-нежданого подвійного руху, час пісні, коли замикається коло, час уселенської єдности на останньому подиху всесвіту. Це було готування, готування велике, величне в своєму напруженні, але ліра не озивалася, не могла ще озватись, не мала ще права озватись, бо єдність, в яку тут зливалося суще і бурхало, мов океан, від одного склепіння до другого, — то була єдність могутности рослинного росту, єдність у непорушній рослинній німоті під непорушним мовчанням зірок, то була непорушна вселенська тиша, непорушно безгучна навіть у страшній тій могутності, з якою вершилось єднання, бо в останнім зусиллі зростати усе, що проростало і сходило, напиналось і тужилось до останньої моці; блідо світилася в кожній рослині земна її сила, блідо ятрилось зусилля, з яким її
