Читати книгу - "Бавдоліно"

Зосима глибоко зітхнув, а тоді провів долонями перед обличчям, немов у темряві перед його очима все ще стояла якась вельми болісна сцена.

— Друзі мої, — мовив він, — яка б думка до вас не приходила, завжди питайте: ти від праведного чи від лукавого? Я забув про святу цю максиму і пообіцяв цілому місту, що на свято Пасхи відчиню релікварій і врешті покажу пресвятий Ґрадаль. У Страсну п'ятницю я відчинив покрівець і всередині знайшов ту гидомирну мертву голову, яку поклав туди Ардзруні. Присягаюся, що я сховав Ґрадаль у перший релікварій зліва, а потім забрав його, перед тим як втекти. Але хтось, напевно хтось із вас, пересунув релікварії, і в тому, який взяв я, Ґрадаля не було. Той, хто починає кувати залізну штабу, спершу мусить вирішити, що хоче з неї зробити — серп, меч чи сокиру. Я вирішив мовчати. Авва Агатон три роки жив з каменем у роті, аж поки не навчився практикувати мовчанку. Тому я сповістив усіх, що мене відвідав янгол Господній і сказав, що в місті все ще забагато грішників, тому воно не гідне споглядати пресвяту цю річ. Вечір Страсної суботи я провів, як і годиться порядному монахові, у посилених практиках умертвляння плоті, тому наступного ранку я почував себе виснаженим, немов провів ніч, прости Господи навіть таку думку, у пияцтві та блуді. Службу Божу я відправляв, нетвердо стоячи на ногах, і в той урочистий момент, коли я мав показати вірним релікварій, я перечепився через найвищу приступку вівтаря і розтягся на підлозі. Релікварій випав мені з рук і від удару відчинився, й усі побачили, що в ньому нема ніякого Ґрадаля, а лише висушений череп. Нема нічого несправедливішого від покари, яка падає на праведника, який згрішив, друзі мої, бо найгіршому з грішників прощаються найпослідущі з гріхів, а праведнику не прощається навіть перший. Побожні ці люди подумали, що впали жертвою мого обману, хоч ще три дні до того я, Бог мені свідок, діяв цілковито в добрій вірі. Вони кинулися на мене, зірвали з мене одежу, відлупцювали палицями так, що назавжди вивихнули мені руки й ноги і перебили спину, а тоді потягли на свій суд, де було вирішено вибрати мені очі. Вони прогнали мене за міську браму, немов шолудивого собаку. Ви не знаєте, скільки я вистраждав. Я блукав і жебрав, сліпий каліка, скалічений сліпець, і після довгих років блукань мене підібрав караван сарацинських купців, який прямував до Царгорода. Лиш невірні вділили мені милосердя, хай віддячить їм Бог і хай порятує їх від пекла, на яке вони заслуговують. Тож кілька років тому я вернувся у своє рідне місто і жив тут, старцюючи, і щастя, що якась добра душа одного дня привела мене за руку поміж руїни цієї обителі, де я все впізнаю навпомацки, і відтоді ночами я вже не страждав від холоду, спеки і дощу.

— Отака-от Зосимова історія, — сказав Поетів голос. — Стан його свідчить, принаймні раз у житті, про його щирість. Отже, хтось інший з нас, бачачи, куди Зосима сховав Ґрадаль, поміняв голови місцями, щоб Зосима міг вільно бігти назустріч своїй згубі, відвернувши від зловмисника всі підозри. Але той, хто забрав ту голову, це та сама людина, яка вбила Фрідріха. І я знаю, хто це.

— Поете, — вигукнув Кіот, — навіщо ти це кажеш? Чому ти зібрав тут лиш нас трьох, а Бавдоліна не покликав? Чому ти нічого нам не сказав там, у ґенуезців?

— Я покликав вас сюди, бо не міг притягти ці рештки людини через усе місто, захоплене ворогом. І я не хотів говорити при ґенуезцях, а насамперед при Бавдоліні. Бавдоліно більше не має до цього жодного стосунку. Один з вас дасть мені Ґрадаль, і це буде тільки моя справа.

— Чому ти не думаєш, що Ґрадаль у Бавдоліна?

— Бавдоліно не міг убити Фрідріха. Він любив його. Бавдоліно не мав жодного інтересу красти Ґрадаль, він єдиний з нас справді хотів відвезти його Пресвітерові від імені цісаря. Врешті, згадайте, що сталося з тими шістьма головами, які залишилися після втечі Зосими. Кожен з нас — я, Борон, Кіот, Бойді, Абдул і Бавдоліно — взяли по голові. Вчора, після зустрічі з Зосимою, я відкрив свою. Усередині був закопчений череп. Щодо Абдулової голови, то ви пам'ятаєте, що Ардзруні відкрив її, щоб у хвилину смерті покласти череп йому в руки як оберіг чи що там, і тепер він там з ним у могилі. Бавдоліно віддав свою голову Праксеєві, той відкрив її в нашій присутності, і всередині був череп. А отже залишаються три релікварії, ваші. У вас трьох. Я знаю, хто з вас має Ґрадаль, і знаю, що він знає. Знаю також, що опинився він у нього невипадково — він усе добре спланував від тої хвилини, коли убив Фрідріха. Але я хочу, щоб він проявив відвагу і зізнався, зізнався нам усім, що довгі роки обманював нас. Коли він зізнається, я його вб'ю. Отже, вирішуйте. Хто має говорити, хай говорить. Ми дійшли до кінця нашої подорожі.

— І тут стається незвичайна річ, мосьпане Никито. Сидячи в схованці, я спробував поставити себе на місце трьох моїх друзів. Припустімо, що один із них, і назвемо його Еґо, знає, що Ґрадаль у нього і що провина лежить на ньому. Тоді він мав би сказати собі, що в такому разі варто поставити на карту все: він схопив би меч або кинджал, рвонув би в напрямі, звідки прийшов, і тікав би аж до цистерни, а потім на сонячне світло. Гадаю, саме цього сподівався Поет. Можливо, він ще не знав, хто з трьох має Ґрадаль, а втеча ця виявила б провинного. Але уявімо собі, що Еґо не певен, що Ґрадаль у нього, бо ніколи не зазирав у свій покрівець, але все ж має дещо на совісті стосовно смерті Фрідріха. Отже, Еґо мусить почекати й подивитись, чи хтось, хто знає, що Ґрадаль у нього, не спробує втекти раніше. Тому Еґо чекає і не рухається. Але бачить, що й інші двоє не рухаються. Отже, думає він, жоден з них не має Ґрадаля, і жоден з них не відчуває, що заслуговує