Читати книгу - "Диво"

Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і злістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.

Часто заходить він до Лувру, до залу, де висить «Собор в Шартрі» Моне. Довго дивиться на картину й зітхає.

— Які ми обоє дурні! — засміялася Тая.— Ти можеш мене поцілувати отут, перед оцими божевільними машинами, над вашим спокійним Дніпром, серед…

Він не дав їй договорити, вони стояли й цілувалися, машини сигналили їм, порушуючи постанову міськради про заборону звукових сигналів.

— Ти не сказав мені, що любиш мене,— нагадала вона згодом.

— А ти?

— В цьому, звичайно, немає ніякої логіки, але я б заради тебе нічого не кинула й нічим не пожертвувала, хоча… позавчора я прогнала геть усіх отих дурнів, які приїхали за мною аж із Москви… Але й без тебе, мабуть, не зумію тепер… Це знов же таки, мабуть, кажуть усі жінки, поцілувавшись з чоловіком, але…

— Хочеш, я скажу те саме? Не боячись банальності.

— Не треба, тобі не личать слова звичайні… Але як ми з тобою щойно гризлися! Хочеш — розповім тобі казочку, почуту мною в тайзі? Про звірів.

— Як гризуться? Не треба. Давай хоч трохи продовжимо цю хвилину миру, який встановився між нами. Якби міг, я б зупинив бодай на коротку мить час. Так, як зупиняються стрілки па великих електричних годинниках перед тим, як зробити черговий перескок.

— Щастя між двома скаканнями годинникової стрілки? — Тая засміялася.

— Але потім стрілка все-таки перескакує, гнана невблаганним плином часу, а ми намагаємося вже коли й не наздогнати чи випередити її, то бодай не відстати. Наприклад, я через два дні їду до Західної Німеччини.

— Куди? — Тая вирішила, що він жартує. — А чому б не в Патагонію?

— Справді, до Західної Німеччини,— Борис був цілком серйозний.— Вже все готово, всі документи оформлені, маю квиток на літак Київ — Відень. Звідти — поїздом.

— Туристська поїздка? Але це ж не обов’язково.— Вона ще сподівалася знайти якийсь порятунок. Втратити його вдруге означало, може, втратити назавжди. Абсолютне безглуздя.

— Ні, не турист. Справа мого життя. Іду на місяць, а може, й більше. В щорічнику одного західнонімецького університету з’явилася публікація про Софію. Автор публікації професор Оссендорфер, посилається на нікому не відомі документи, які, мовляв, є в розпорядженні… Коротше: уривок пергаменної харатії, знайдений колись моїм батьком і під час війни відправлений ним в інститутському сейфі в тил. Але Бузина сам не доїхав і не довіз сейфів. Продав чи подарував фашистам — однаково. Профессор Оссендорфер — очевидно, той самий єфрейтор Оссендорфер, який убив мого батька. Ось така історія. Війна триває далі… І знов Софія. Знов батько. Знов я… Дивуюся, що вони так довго мовчали. Чи то ждали, поки мине двадцять років з дня закінчення війни, щоб, посилаючись на встановлений ними самими закон, проголосити невинними вбивців і своїм власним усе вкрадене й награбоване. Логіка вбивці і грабіжників. Чи то хотів цей Оссендорфер достосувати свою публікацію до якоїсь круглої дати, що він, до речі, й робить, заявляючи, ніби Софію Ярослав вибудував у тисяча шістнадцятому році, бо ж у літописах є свідчення, що вже в наступному, тисяча сімнадцятому, році під час нападу на Київ печенігів Софія згоріла. А раз згоріла — виходить, уже перед тим стояла. А поставити її Ярослав міг тільки між тисяча п’ятнадцятим і кінцем шістнадцятого, коли він змагався за владу з Святополком і сів у Києві на престол. Раз так, то Софії — дев’ятсот п’ятдесят років. Дуже проста логіка. Оссендорфер обходить мовчанкою припущення вчених, що першу Софію — дерев’яну — поставила, певно, Ольга десь у 957 році для збереження хреста животворного дерева, яким благословив княгиню константинопольський патріарх. В тисяча сімнадцятому році дерев’яна Софія згоріла. Це наштовхнуло Ярослава на думку збудувати кам’яний собор, бо лагодження нічого, власне, не давало. Якщо навіть припустити, що Ярослав справді між шістнадцятим і сімнадцятим роками поставив дерев’яний собор, а згодом на його місці спорудив кам’яний, то вчений не може ототожнювати ці дві споруди. Але, видно, тому пану професору йдеться лиш про те, щоб нас випередити, бо в шістдесят сьомому році ми відзначаємо дев’ятсот тридцять років з дня закінчення будівництва Софії, ну то нате вам — дев’ятсот п’ятдесят років, які відкриваю для вас я, професор Оссендорфер!

— Ти читаєш мені лекцію? — поцікавилася Тая.

— Пробач! Захопився.

— Поцілуй мене при всіх оцих машинах.

— Може, ми поїдемо вже до міста?

— Підемо. Тільки пішки! Але що ти робитимеш з тим професором?

— Я повинен з ним зустрітися. Переконатися, що то він. Це військовий злочинець, а не професор! І грабіжник. Я повинен встановити, чи він має той пергамен. І відібрати в нього!

— Не думай, що це буде так просто.

— Це справа державна. Мені помагатиме посольство, втрутиться уряд. Я не виїду звідти, поки не доб’юся свого! Досить з мене батька! Якби я тоді встиг на день раніше, навіть на кілька годин — батько був би врятований.

Вона дивилася на нього сумно, з болем у химерних своїх очах. Стрілка на великому годиннику часу перескочила. Їх розділяв мертвий простір між двома перескоками долі. Як він поїде від неї? Як розлучаться? Чи не подумає він про неї: ось жінка, що під прикриттям розмов про мистецтво і громадянські чесноти шукає собі сексуальних утіх? Перед цим їй здалося, що Борис подумав про неї щось подібне. Це було б страшно!

РІК 1026. ЛІТО. КОНСТАНТИНОПОЛЬ

Якоже бо се некто землю разореть, другый же насееть.

Літопис Нестора

Не вибираєш собі людей, з якими повинен жити. І нічого не вибираєш. Все дається тобі так чи інакше, і ніколи тебе не питають, а коли й питають, то не слухають відповіді, ведеться так завжди. І ось він попав між людей, що в своїй роботі, здавалося б, мали змогу вибирати кшталти, барви, попав між творців, украшателів, художників; та виявилося, що й вони закуті в залізні ригори канонів і послуху, ними теж керує та незрима і всемогутня сила, яка визначає життя кожного смертного на землі, а якщо й не на всій землі, то вже в цій