Читати книгу - "Смерть у Києві"

Однак єпископ Євфимій, видно, забувши, кому має служити, відразу по обідні, коли мав би освятити високий намір Ізяславів, неочікувано для всіх з слізьми на очах став благати Ізяслава:

— Князю! Помирися! Ліпше тобі впокоритися, аніж рать підіймати на стрия. Много спасіння приймеш від Бога і землю свою вибавиш од великої біди.

їзяслав спалахнув ще більше, ніж удосвіта на єпископському дворі. Тут він уже не розшукувався за звичаєм, був воїном твердим і безжальним, одвернувся від єпископа, кинув йому через плече:

— Своєю головою і потом великим здобув я і Переяслав, і Київ, а нині велите мені покинути таке держання? Що любов і мир, коли нема влади!

Швидко пішов з собора, тягнучи за собою хвіст почту; коні ждали мало не біля самих дверей соборних; князь змахнув коноводам, сам скочив у сідло першим і поскакав до своїх полків, бо ж полк без князя — це великий звір без голови, як влучно сказав один мудрий, хоч і досить роздратований чоловік.

Та вже час урвати цю задовгу для нашої квапливості та, може, й занадто забобонну для нинішньої мудрості мову про Ізяслава й перейти до Юрія.

Долгорукому ще й досі не вірилося, що доведеться битися, лити кров — і чию? Хіба для того він віддав ціле своє життя? Не знав спочинку, метався на безмежних просторах, кликав людей до себе, помагав їм селитися на ріках і озерах, будував городи, приймав новонароджених дітей власних і людських, землю свою бачив завжди з коня, вона летіла під нього, пливла, линула, так ніби позаду хтось всемогутній посмикував її. Зберіг спогад з дитинства, ще з Чернігова, коли там, на зелених травах над Стрижнем, вибілювала полотно мати його, княгиня Євфимія. Любив малим бігти по сувою полотна, коли його з другого кінця з обережною вмілістю посмикували материні руки після сушіння. Трава під полотном м'яко вгиналася назустріч босим Юрієвим ногам, вона мовби погойдувала безконечно довгий сувій над землею, і видавалося малому, що він летить; йому перехоплювало віддих гостре відчуття щастя всуміш з страхом, бо відав гаразд: кінчиться сувій, добіжиш до отих обережних, але нетерплячих рук, які згортають полотно, і твій політ скінчиться, чари розвіються, і знову поринеш у буденність, нудьгу щоденності, хай і княжої, але однаково непривабливої. Може, ще з тих далеких літ переслідувало й гнало його кудись уперед і вперед оте відчуття: будь-де зупинитися, затриматися — кінець усьому. З роками збагнув, що затриматися може лише в Києві, принісши туди мудру справедливість, бо Київ — це мовби зібрані докупи всі руські землі з їхніми щедротами, небом, вітрами, це люд цілої землі, гідний долі високої, яку може дати йому чоловік з душею так само великою, як і в нього самого. А хіба велич душі неодмінно повинна виявлятися в битвах? Як на Юрія, то він вважав найнікчем нішими створіннями людей, породжених війною і дл війни, тих, на чиєму сумлінні — цілі кладовища. Том всіляко уникав кровопролиття і навіть нині, вирушаюч може, в свій останній похід, який мав або ж увінчат справу його життя, або занапастити її назавжди, навіть тепер Долгорукий не порушив свого звичаю, наближався до земель Ізяславових повільно, стояв довго, збираючи союзників, лякав синовця свого здалеку, сподіваючись на його розум і благородство, яких мав би зберегти в собі бодай якісь крихти, бо ж належав до роду Мономахів!

Та все те згодилося на ніщо. Ізяслав миритися не схотів, посла Юрієвого затримав, вистоювати на тім боці вважав безчестям для своєї здобичливості в битвах і ось на виду в суздальських полків перейшов річку коло Янчиного сільця.

Князі Андрій разом з братом своїм Глібом прискочили до батька, вмовляли його вдарити на Ізяслава, поки той брьохкається в Трубежі, коли полки його порушилися, дружина розділилася і на короткий час розірвалися всі сув'язі, якими тримається військо перед битвою.

— А хіба там не брати наші? — поспитав синів Долгорукий.

— Брати, то мали б пошанувати твоє старшинство, — відмовив йому князь Андрій, який рвався до битви більше за Гліба. — А так виходить, що між нами — нічого спільного, окрім мови та віри. Невже ж треба шанувати кожного негідника лиш за те, що він говорить тою самою мовою, що й ти? Згадай, отче, як вони випровадили з Києва Ростислава, як постріляли його дружину, як сміялися, повиходивши на берег Дніпра.

— Може, й сміялися, та були то не всі кияни, — спокійно відповів Долгорукий. — Коли хочу я прийти до Києва, то думати маю, як прийти. Побивши перед тим киян? А кого ж тоді матиму? Зватимусь князем і надалі, а киян не буде. Що ж то за князь без народу? Ти, князю Андрію, як їдеш на коні, то на землю не дивишся, а до неї треба приглядатися.

— Тоді побачиш на ній Ізяслава з боярами, — зло кинув Андрій, відвертаючи свого коня вбік, бо вже збагнув, що несила переконати князя Юрія і, може, доведеться стояти тут до осені, а то й до самої зими.

Справді полки, хоч їх тепер не розділяла більше річка, знову стояли ще до обіду наступного дня, і не було ніякого руху між ними, бо Юрій і далі не хотів устрявати в битву, а Ізяслав зблизька, видно, все ж придивився до сили Долгорукого і завагався між надією і розпачем.

Пекуче серпневе сонце викотилося з-за переяславських дібров, стало посеред неба мовби саме поміж полками. Ізяслав, більше звиклий до блиску пожеж, чи й зауважив те сонце, зате Юрій розчулено наставляв до нього обличчя, грівся в променях небесного світила, яке пригрівало йому, здавалося, з такою самою ласкавою лагідністю, як ще в далекому дитинстві, він думав про те, що таке саме сонце світило в цій землі диким гелонам, одягнутим у плащі з людської шкіри, несамовито-прекрасним амазонкам, що без жалю відтинали собі груди, аби не заважали вони замахувати ся мечем, загадковим скіфам, що знали таємниці землі, золота і воєн, але зневажали науки, через що не могли втримати свого минулого, а народ — то завжди здобуток свого минулого і тільки завдяки тому існує в віках. І ось через віки він, князь землі щедрої і багатої, але не такої просонценої, як оця південна земля, намірився поєднати роз'єднане князівською нерозумністю, він запрагнув стати серед тих і на боці тих, кому