Читати книгу - "Марiя"

— Нізащо в світі. А ви ж де?

— Я на канапі.

— Ні, я на канапі.

— Ну, ви вже не командуйте над хазяїном! Господаря треба слухати, та ще й учителя, хоч і колишнього.

Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Ілля Петрович скаже, так тому й бути. Загасили лампу.

— Вам не холодно? Зручно? — спитав турботливо Ілля Петрович.

— Чудово. Як боже дєцко в колисці.

За ці дні втечі він справді вперше спокійно заснув, бо, нарешті, міг перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що буде. А зараз — вірний друг поряд.

7

Що ж, весь час на її шляху були такі несподівані круті повороти, які цілком змінювали її життя, хоч зовні це нікому не було видно. До її раптових подорожей, зміни міст, адрес якось всі знайомі вже звикли. Навіть дивно було, що вже понад рік не виїздила Марія Олександрівна з Парижа. Правда, весь час казала дальшим знайомим, що незабаром повернеться до Росії, а ближчі, знаючи її вдачу, і не розпитували дуже...

...І от поїхала. І зовсім не так, як гадала навіть у листах до Опанаса.

...Її спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко, не гаючись, зібратися і поїхати до Петербурга? «Це було б для нас надзвичайно зручно. Адже ви поїдете в своїх видавничих справах, бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрібні, побачитеся і з тими, що й нам зараз потрібні, принаймні передасте їм на словах навіть через спільних знайомих. Для вас небезпеки ніякої не буде».

Марія аж спалахнула. Вона поїде, звичайно, поїде, про що тут може бути мова? Їй справді давно треба самій навідатися до Петербурга.

— І ви ж скоро повернетесь. Чи не так?

— Я зроблю все так, як вам потрібно. Вам треба, щоб я там не забарилась?

— Авжеж.

* * *

І от вокзал. Поїзд.

— Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всі справи в редакціях і швиденько до вас, — шепоче вона Саші.

Карл Бенні, їхній «придворний лікар», і Олександр Сахновський делікатно відійшли вбік.

— Ав Чернігів ти не поїдеш? — пошепки вже вкотре питає Саша.

— Звичайно, ні. Ти сам же розумієш, там таке зараз робиться! Ще застряну, а Богдась тут. Ти мені пиши щодня, обов'язково щодня. — І раптом додає несподівано для нього, бо його вже трошки вкололо, що тільки про Богдася: — Ми ж це вперше з тобою розлучаємось. Як я там без тебе буду, серце моє?!

їй здається, вони все життя були разом — вона і Саша. За ці слова, за цей погляд любимих ясних очей він вмить і прощає, і забуває свої ревнощі до Богдася, до Опанасових листів, до «придворного» медика Карла Бенні, до таємничого Сахновського, ласкавої уваги Тургенева, небезпечних побачень з Бакуніним і Фрічем.

Саша сам звертається до Бенні і Сахновського:

— Панове, правда, Марії Олександрівні нема чого турбуватися про Богдася? Адже ми всі відповідаємо.

— Така шкода, що він зараз на заняттях і не зміг прийти, — зітхає Марія. — Я вас усіх дуже прошу!

— Про це і просити не треба, — запевняє меткий, швидкий Карл Бенні. — Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетені. — І, схаменувшись, що сказав не дуже тактовно, виправляється: — Я так звик писати історії хвороб, що боюся обмежитись лише повідомленням про температуру, шлунок або просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж знаєте, і п'яти хвилин не може на місці всидіти.

— Не перебільшуйте, Карле, і не вселяйте тривоги в материнську душу. Я обіцяв перевіряти всі уроки з математики, і це я виконаю найсумлінніше, навіть коли б для цього треба було приїхати з Лондона хоч на кілька годин.

— З вас станеться! — засміявся Бенні.

— Дле, Маріє Олександрівно, я тепер нікуди не збираюсь, отже, математика і здоров'я забезпечені, за решту відповідає Олександр Вадимович — історію, літературу й право.

— Я розумію, право Богдася на розваги? Чи не так? — пожартував Саша.

— Побалуйте його без мене, але не дуже, — з м'якою усмішкою обвела всіх поглядом Марія.

— Та я вас прошу теж нам писати, — попросив Сахновський, — як там у Петербурзі, і швидше повертатися. Ви ж знаєте, без вас нам усім буде не те життя, не лише Богдасеві.

— Просто таке нудне, що це може зле відбитися на моїх пацієнтах!. — додав Карл.

А Саша не міг нічого сказати! Та вона й без цього знала, як йому буде погано без неї.

— Треба вже сідати у вагон. До побачення! — вона тисне руки усім трьом.

Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, і кожному здається, що саме йому треба це зробити.

Але вона дивиться у вікно на цього щасливчика — Олександра Вадимовича, і, певне,