Читати книгу - "Гірка правда"

резидент ОУН у Римі, котрий мав широкі зв'язки з ватиканськими колами, пише про ці справи.[479] Він наводить листа від Є. Коновальця з 31.03.1931 p., в якому автор гостро засуджує пастирський лист єпископа Григорія Хомишина: Що ви скажете про пастирський лист єпископа Хомишина ? Це просто документ ганьби і божевілля... Як би мені не хотілося зачіпатися з нашими католиками, то все ж я думаю, що ми, націоналісти, мусимо дати рішучу й різку відповідь на цього листа (стор. 43).

Пригадаймо, що єп. Гр. Хомишин був прихильником лояльності в стосунку до легальної польської влади і виступав проти діяльності ОУН. Натомість єпископ Іван Бучко був прихильником ОУН. Митр. А. Шептицький виступив проти єп. Гр. Хомишина, про що пише Євген Онацький: Бучко привіз страшний лист до Папи проти Хомишина. Не пожалував в ньому ні перцю, ні солі... Взагалі, чим більше я взнаю митр. Шептицького, тим більше його шаную. Твердий чоловік. І завзятий націоналіст! (стор. 73, підкресл. - В.П.).

І єпископ І. Бучко рвався до влади: Говорили ми з ним про Шептицького. Йому останнім часом покращало. Але взагалі погано, кажуть, що він вже спаралізований на один бік. Тепер усіма справами митрополита завідує єп. Бучко, і кожний рік його праці підносить там його шанси на митрополичий престол, хоча мало виглядів, щоб на його кандидатуру погодився польський уряд (стор. 311). 26.03.1932 р. Євген Онацький пише в листі: Щодо становища в Галичині, то там існує тепер не дві церковні партії, як колись - Митрополита Шептицького і єпископа Хомишина, а більше, бо митрополит з'єднався з о. Сліпим, який не користується симпатіями націоналістичної молоді, і разом з ним допікають Бучкові... (стор. 343).

Ситуація, як бачимо, дійсно не була однозначна. Але переміг, здається, погляд єп. Івана Бучка.

Я неспроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватикану? З метою поширювати католицизм на Схід? На це українці не дають відповіді.

Немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН-УПА в час війни в Західній Україні. Не сказав виразно свого слова у цій справі ні митр. Андрей Шептицький, ні кардинал Йосип Сліпий, ані теж кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Не сказав теж свого слова патріарх Мстислав, котрий, як Степан Скрипник, був у горезвісні роки на Волині, мусів бачити що там діялося. Шкода.

Досліджуючи злочинність ОУН і злочини УПА, іноді приходить на думку: чи були б можливими такі масові й індивідуальні вбивства, такі, гірші за звірські, злочини, коли б в Західній Україні 95% селян становили євангельські християни, а не православні й католики? Коли б маса віруючих взагалі належала до протестантських церков? Здавалося б, що такі страхіття були б неможливими. Що серед протестантів не поширився б український, антилюдський, по суті безбожницький націоналізм. Чи цим я закликаю до протестантизму? Аж ніяк! Мені тільки хотілося б, щоб усі церкви займалися одним: Благовістю. Щоб не були вони знаряддям у руках політиків і політики.

Щоб не ходив між українськими націоналістами анекдот: Українець пішов до сповіді Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста (а могло б бути теж: одного, багатьох поляків - В.П.) ... Священик перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги. [480]

Жарт? Але ж який він промовистий!

Самозрозуміло, що між православними й греко-католицькими священиками були й є різні люди. Одні підсилювали ненависть, отже й заохочували до мордів, інші обурювалися на таке, вгамовували свою паству, а ще інші не мали змоги протиставлятися злу, не ризикуючи своїм життям.

Це коли йдеться про тих сящеників, котрі були там, в Західній Україні у той час. Декотрі з них залишилися на рідних землях, їх більшовики піддавали репресіям, інші ж емігрували на Захід, щоб замовчувати тут злочини, які коїлися на їхніх очах.

Від них треба відрізнити ту плеяду українських православних і греко-католицьких священиків, котрі тут, на Заході, народилися, або ж приїхали на Захід надовго перед II світовою війною, і вони, не попадаючи в суперечність з вірою, є одночасно українськими патріотами, і котрі, на жаль, не збагнули суті українського націоналізму. Вони мали підстави не вірити тому - що каже про український націоналізм більшовицька пропаганда. Вони повірили українським націоналістам з різних фракцій ОУН, які показували й надалі показують фальшивий образ українського націоналізму. Я абсолютно переконаний в тому, що про суть українського націоналізму не знає православний торонтський єпископ Юрій Каліщук. Він - просто український патріот.

Розділ 7
Трагедія лемків

Лемки, це етнографічна група українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів, у Карпатах, між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужа. Особливості історичної долі та природних умов, культурно-побутові і господарські взаємовпливи з сусідніми народами - угорцями, поляками, словаками - зумовили деякі відмінності в культурі, побуті і мові українців цього регіону. Основним заняттям лемків були землеробство, скотарство, домашні промисли -ткацтво, гончарство, різьблення в дереві. Лемки - народ не багатий, але працьовитий, чесний. Лемки до II світової війни відчували свою етнічну окремість, проте національна свідомість в них, загалом, до того часу, ще не пробудилася.

Хотілося б, аби лемки, та й не тільки вони, уявили собі таку ситуацію: Не було ніколи ОУН, не було ніколи УПА. Була війна, німці трохи почали говорити про якісь окремі народи - гуралів, лемків тощо, але це минуло. Німеччина зазнала поразки. Постала Польська Народна Республіка. Лемки, через свою комуністичну чи комунізуючу