Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

День був напрочуд гарний — сонце ласкаво пестило з небес, з укритих лісом гір дихало вільготним духом зеленого листя, від гірського потоку линув грайливий плескіт бистрої води по дрібному нарінню. Навіть жайворонок бринів десь високо вгорі.

Над хребтами ближніх згірків плавали в повітрі аеростати «загородження і дозору», вони ледь звивалися заднім, гострішим, кінцем, і були схожі на рибу в воді, опівдні, коли спить, — і від того цілий купол блакитного неба здавався скляним, полонина між гір — днищем акваріума, і взагалі все навкіл — неправдоподібним.

Не вірилося, що на світі бушує війна, що війна взагалі можлива, що під таку благодать люди здатні один на одного стріляти або один одному пороти багнетом животи.

— Рів–няй–сь!..

Від командирського бліндажа вибігають двома шеренгами — не «свої», а якісь чужі, кумедні військові. Вони дріботять якось не по–солдатському, підтюпцем, — наче стрибають бродом з камінця на камінець, — підбігають до трибуни і оточують її кільцем. І тоді поміж двома шеренгами хтось швидко йде, і за ним поспішає великий гурт невідомих офіцерів.

Солдати–фронтовики з подивом роздивляються на вояків, що вишикувалися спинами до трибуни і обличчям до полку. Справді, якісь вони не такі, як усі солдати на світі, — надто щуплі якісь, одежа пригнана ловко — тиловики, і в кожного на лівому рукаві, на чорному ромбі, — свят–свят–свят! — білий людський череп і під ним дві гомілки навхрест. Такого за три роки війни навіть найстаріші фронтовики ще не бачили!

— Слухай–но! — шепоче Дем'янові його сусіда, — щоб мене грім побив, таж вони — цицькаті!

— Баби! Мати, Пресвята Богородиця! До чого народ довели — бабське військо напускають воювати германця!..

Тимчасом той, що біг попереду, вже зійшов на трибуну. На ногах в нього — жовті краги, як у бельгійського авіатора, френч — без погонів, а на голові — чудернацький кашкет: з сукняним дашком, та таким довжелезним, що достоту скидається на дзьоб чорногуза.

Поруч з ним, трохи позаду, стояв звичайний штабс–капітан — обличчя бліде, як з перепою, очі горять несамовитим вогнем.

Перший — в кашкеті, як чорногузів дзьоб, — спинився на самісінькому краєчку трибуни, сперся лівою рукою на бар'єр, праву застромив за борт френча і вп'явся очима в солдатське море. Вітерець ворушив довгі стрічки величезного червоного банта в нього на грудях. Вгорі бринів жайворонок. Гарчала австрійська дивізійка.

— Здрастуйте, солдати революції! — раптом зарепетував він, та так, що з дерев позаду каре знялося вгору хмарою гайвороння.

— Здрам–жлам… здрастє… — не в лад відповіло каре: хто його зна, як йому відказувати? Це, мабуть, знову якийсь іноземець?

— Вольно! — зразу ж подав команду командир.

Полем шугнуло зітхання з тисячі грудей, м'яко шурхнули по муріжку три тисячі підошов, брязнули де–не–де котелки, бо знайшлися такі, що прихопили й котелки — раптом видаватимуть щось ріденьке?

Тоді той вихопив руку з–за борта френча, простяг її далеко вперед, аж сам заточився за нею, і зарепетував ще:

— Товариші! Солдати революції! До вас моє слово!..

Це був Олександр Федорович Керенський.

Новий військовий та морський міністр Тимчасового уряду.

Керенський стояв на трибуні, позаду нього товпились його секретарі та ад'ютанти, а довкола трибуни вишикувався на чатах батальйон його особистої охорони — перший в революційній Росії жіночий батальйон. Він був найменований «ударним батальйоном смерті», і на ознаку цього в кожної дівчини–солдата на рукаві сріблився череп з двома схрещеними кістками. Командувала батальйонерками перша в російській армії жінка–солдат — прапорщик Бочкарьова. Ініціатором утворення ударних батальйонів, які підняли чорні прапори з срібними написами «перемога або смерть», — був армійський штабс–капітан, віднедавна член партії соціалістів–революціонерів, Муравйов. Це він і стояв зараз на трибуні, два кроки позаду Керенського, — блідий, з засмоктаним обличчям і очима з божевільного дому.

Керенський промовляв:

— Старая власть пала, и обновленная Россия воспрянула от ига рабства и насилия! Все вы теперь равноправные граждане…