Читати книгу - "Lux perpetua"

мало не забили, мусив з поля зі своїми людьми вступитися і йти пріч. А вони з гуфниць, тарасниць та інших pixides[218] палити одні в одних почали, аж ся гук великий зчинив і дим усе поле заволік. А тогди вдарили в той дим залізні рожмберські панове, проте їх відбили, а вони ретирувались. Крик великий тогди здійнявся межи Табора і Сиріток, що от тікає ворог, що тра його догнати і добити. Розчепили вагенбург і ринулися купою в поле.

І се був їх кінець. І їх поразка.»

* * *

— Сті-ій! Сті-і-і-і-ій! — ревів Ян Чапек із Сан. — Це підступ! Зчепити вози! Не виходити з градьби!

Його голос тонув у гаморі бою і громі пострілів, стрільці з возів таборитського вагенбурга безперервно стріляли по відступаючих лицарях. А таборити і Сирітки з ревом вирвалися в поле, розмахуючи ціпами та алебардами.

— Гир на ни-и-и-их!

І тут на них посипався град куль, сіканців і арбалетних стріл. Позицію калікстинців затягло димом. А з диму вискочила панцирна кіннота. На позбавлену захисту возів, розпорошену по полю піхоту.

Хто міг, утікав, кому пощастило втекти від мечів лицарів, той добігав до возів, де гейтмани, захриплими голосами викрикуючи накази, намагалися зімкнути лави і формувати оборону. Але й на це вже було запізно. Повернулися ружомбероцькі, які доти вдавали, ніби відступають, ввірвалися поміж розчеплені вози, вдерлися у вагенбург, настромлюючи оборонців на списи і змітаючи їх з розгону.

Ондржей Кержський зі своєю кіннотою кинувся на них. Ix покололи списами і змели: легкоозброєні таборити були не в стані стримати заковану в залізо кінноту. На допомогу кинувся Ян Чапек, вимахуючи мечем і скликаючи піхоту. Кинувся і Рейневан. Він бачив перед собою вишкірені конячі морди, нагрудники і салади, бачив ліс наставлених списів, був упевнений, що йде на смерть. Вершника поруч із ним спис простромив наскрізь і вирвав із сідла, перш ніж списник встиг відпустити древко, Рейневан під'їхав до нього і рубонув мечем — раз, а тоді другий раз, з-під розсіченого наплічника бризнула кров. Другий вершник штовхнув його конем, ударив мечем з розмаху, Рейневан врятував життя, пригнувшись за кінською шиєю. Ружомбероцький не встиг ударити вдруге, таборитські піхотинці зачепили його гаками гізарм і стягли з сідла. Надлетів третій, із сокирою; побачивши, що проти нього він не має шансів, Рейневан гукнув, шарпнув віжки, пришпорив коня. Кінь став дибки, замолотив передніми ногами, підкови звалилися на набедреник і панцирний фартух, вдавили бляхи, ружомбероцький закричав, упав на землю. Навколо шаленіла несамовита січа, під копитами коней дзвеніли бляхи і тріщали кості.

На очах Рейневана ружомбероцькі панцирні закинули на вози вагенбурга ланцюги з гаками, розвернули коней, потягли. Вози перевернулися, причавивши стрільців і арбалетників. У пролом ввалилася калікстинська кіннота, вершники рікою ввірвалися всередину, кололи, рубали і затоптували. Розірваний вагенбург раптом перетворився на пастку без виходу.

— Це кінець! — крикнув Ян Чапек із Сан, рубаючи мечем наліво і направо. — Поразка! Нам каюк! Рятуйся, хто може! Рейневан! До мене!

— До мене! — репетував Ондржей Кержський. — До мене, браття! Рятуйся, хто може!

Рейневан розвернув коня. Він вагався тільки мить, коротку мить — мить, від якої залежали життя або смерть. Він побачив, як панцирна кіннота кладе покотом сланецьких ціпників та списників з Кутної Гори, як ідуть під меч Сирітки з Чеського Броду. Як валиться із сідла Зигмунт з Вранова. Як падає сколотий списами і посічений мечами Прокоп Голий, який бився на возі. Як упускає дароносицю і падає смертельно поранений Прокупек. Як битва перетворюється на побоїще.

І його охопив страх. Потворний, пронизливий страх.

Він притиснувся до гриви коня — і помчав за Чапеком. У прогалину між возами, під градом куль і стріл. Униз, униз, яром, схилом гори. Аби лише якнайдалі.

Аби тільки чимдалі від Ліпан.

* * *

— До Коліна! — крикнув Ян Чапек. — До Коліна! Аби коні витримали! Рейневан! Що ти там робиш, чорт забирай!

Рейневан зіскочив із сідла. Впав на коліна. Нахилив чоло до самої землі. І розридався.

— Сенс життя… — плакав він, затинаючись, — Ідеали… Lux perpetua… А я втікаю з поля битви… Немов боягуз… Навіть загинути… Навіть загинути як слід не зумів!

Чапек стер з лиця сажу, піт і кров. Покрутив головою, сплюнув.

— Це ще не кінець! — заволав він. — Ми ще їм покажемо! А що? Ми мали дати себе вбити? Як дурні? Сьогодні втікаємо, щоби завтра могти битися знову! Вставай, сілезцю, вставай! Бачиш? Це вже колінський тракт! їдемо до Коліна, там нас не дістануть! Вставай — і на коня! Чуєш?

— їдь сам.

— Що?

— їдь сам. Мені в Коліні немає чого шукати.

Теплий травневий дощ падав і шелестів на листі.

Так-так, шляхетні лицарі, так, богобійні ченці, вірте мені, милостиві панове купці, лютий був ліпанський conflictus, запеклий був бій на схилах Ліпської гори.

Билися на смерть аж до пізнього вечора. До пізнього вечора, доки остаточно не стемніло, гинули браття з Табора і Сирітки. Одних побили в полі, інших — у вагенбургу, ще інших — коли ті втікали. Загалом полягло, кажуть, близько двох тисяч Божих воїнів, серед них і Прокоп Голий, прозваний Великим. Чимало братів у полон взяли. Котрі знатніші були, тим дарували життя. Але більш ніж сім сотень узятих в полон загнали рожмберські до стодол під Чеським Бродом і там живцем їх спалили.

І був то великий тріумф калікстинів і католиків. І кінець таборитсько-сирітських польових військ.

Наступного дня після Ліпан, останнього дня травня 1434 року, у Городку, в дорозі до Галича, де мав прийняти васальну присягу від нового молдавського воєводи Стефана, помер на руках духовних і світських осіб Владислав Ягайло, король Польщі. Того самого року, в день апостола Якова, зійшов на вавельський престол син Ягайла, Владислав Ягеллончик, якому сповнилося десять весен.

Був заколот на Литві. Проти унії з Польщею і всім, що польське, збройно виступив підбурювач Свідригайло, дядько нового короля, а підтримували його Інфлянтський орден[219], русини та Сигізмунд Корибутович, недійшлий правитель Чехії і Верхнього Шльонська. У 1435 році, у день, присвячений святому Егідієві, в dies Jovis, за чотирнадцять днів перед equinoctium autumnale, поліг Корибутович у бою проти поляків. У битві, що відбулася під Вілкомежем, над рікою Святою.

Урожайним роком був рік 1435. Може, пам'ятаєте? Це ж бо всього лише якихось п'ять років тому. Жали в деяких місцях ще до Петра і Павла[220], а після Петра і Павла уже всюди було по жнивах. Виноград у виноградниках відцвів до святого Вітта, а невдовзі