Читати книгу - "Фараон"

— Гей, ви там! — загукали згори. — Готовий небіжчик?..

— Вже… вже… Тільки щелепа в нього відпадає, — відповіли з присінка.

— Все одно… давайте його сюди швидше, бо Ісіда через годину має йти в місто…

Одразу ж золотий човен з небіжчиком підняли на мотузках угору, на внутрішню галерею.

З присінка вхід вів до величезної зали, викрашеної в блакитний колір і оздобленої жовтими зірками. На всю довжину зали вздовж однієї із стін тягнулась довга галерея у вигляді лука, що його кінці були на рівні другого поверху, а середина — на півтора поверху вище. Ця зала зображувала небесне склепіння, галерея — шлях сонця на небі, а небіжчик фараон мав бути Осірісом, чи сонцем, яке посувається від сходу до заходу.

Внизу стояла юрба жерців і жриць, які, дожидаючи торжества, байдуже розмовляли.

— Готово!.. — гукнули до них з галереї.

Розмови вщухли. Вгорі тричі вдарили в бронзовий гонг, і на галереї з’явився позолочений човен сонця, в якому плив небіжчик.

Внизу залунав гімн на честь сонця:

«Ось він з’являється в хмарі, щоб відділити небо від землі, а потім з’єднати їх…

Він криється в кожній речі, він один із живих, в якому одвіку існують всі речі…»

Човен поволі посувався вгору по галереї і нарешті зупинився на вершині дуги.

Тим часом на нижньому кінці лука з’явилася жриця, вбрана як богиня Ісіда, з сином Гором, і так само поволі почала підніматися вгору. Це був образ місяця, що посувається за сонцем. Тепер човен Осіріса-фараона з вершини дуги почав спускатися на захід, а внизу знов заспівав хор:

«Бог втілений в усіх речах, дух Шу — в усіх богах. Він — плоть живої людини, творець дерева, що приносить плоди. Він — винуватець життєдавчих розливів. Без нього ніщо не живе на землі»

Човен опустився на західному кінці галереї. Ісіда з Гором зупинилися на вершині дуги. До човна підбігла юрба жерців; вони витягли тіло фараона й поклали його на мармуровім столі, ніби Осіріса на відпочинок після денної праці.

До небіжчика підійшов парасхіт, одягнений богом Тифоном. На голові в нього була потворна маска й руда кудлата перука, на плечах — шкура дикого кабана, а в руці — кам’яний ефіопський ніж.

Цим ножем він почав швидко відрізати небіжчикові підошви.

— Що ти робиш сплячому, брате Тифоне? — спитала його з галереї Ісіда.

— Обшкрібаю ноги братові моєму Осірісу, щоб він земним пилом не забруднив неба, — відповів парасхіт, одягнений Тифоном.

Відрізавши підошви, парасхіт схопив зігнуту дротину, встромив її в ніздрі мертвого і почав витягати мозок. Потім він розтяв йому черево й витяг нутрощі, серце й легені.

В цей час помічники Тифона принесли чотири великі урни, прикрашені головами богів Хапе, Емсета, Дуамутфа, Кебхеснеуфа, і в кожну поклали якийсь внутрішній орган мертвого.

— А тепер що ти там робиш, брате Тифоне? — знов запитала Ісіда.

— Очищаю брата мого Осіріса від усього земного, щоб він став кращий, — відповів парасхіт.

Поряд з мармуровим столом був басейн з розчином соди. Парасхіти, очистивши труп, вкинули його в цей басейн, де він мусив мокнути сімдесят днів.

Тим часом Ісіда, обійшовши всю галерею, опустилась у кімнату, де парасхіт щойно розтинав і очищав тіло фараона. Вона глянула на мармуровий стіл і, побачивши, що на ньому нічого немає, злякано спитала:

— Де мій брат? Де мій божественний муж?..

Раптом щось загуркотіло, залунали труби й бронзові гонги, а парасхіт, одягнений Тифоном, зареготав і вигукнув:

— О прекрасна Ісідо, ти, що разом із зорями звеселяєш ночі! Нема вже твого мужа!.. Вже ніколи променистий Осіріс не сяде в золотий човен, вже ніколи сонце не з’явиться на небосхилі… Це я зробив, я, Сет, і заховав його так глибоко, що жоден з богів і навіть усі разом не знайдуть його!..

При цих словах богиня роздерла одежу, почала ридати і рвати на собі волосся.

Знову загримотіло, заграли труби, залунали дзвони, серед жерців і жриць знялися шум, крик, прокляття, і раптом усі кинулись на Тифона, вигукуючи:

— Проклятий дух темряви!.. Ти, що здіймаєш вітри в пустелі, збурюєш море, затемнюєш денне світло!.. О, провалися в прірву, з якої сам батько богів не зміг би тебе витягти!.. Проклятий!.. Проклятий Сет!.. Хай ім’я твоє буде страшне і ненависне!..

Так проклинаючи, всі налетіли на Тифона з кулаками й киями, а рудоволосий бог кинувся тікати і врешті вибіг із зали.

Знову тричі вдарив бронзовий гонг, і церемонія скінчилась.

— Ну годі — крикнув найстарший жрець до юрби, в якій уже справді зчинилася бійка. — Ти, Ісідо, можеш іти до міста, а решта — до інших небіжчиків, які чекають на нас… Не гребуйте простими смертними, бо ще невідомо, як нам заплатять за цього…

— Мабуть, не дуже багато! — перебив один з бальзамувальників. — Кажуть, що в скарбниці немає нічого, а фінікійські купці погрожують, що не будуть позичати, поки не дістануть нових прав…

— Нема на них погибелі, на ваших фінікійців! Незабаром людині доведеться жебрати в них на ячний корж, бо вони все загарбали!..

— Але якщо вони не дадуть фараонові грошей, нам не заплатять за похорон…

Поступово розмови затихли, і всі вийшли з блакитної зали. Лише над басейном, де мокло тіло фараона, залишилась варта.

Весь цей обряд, що відтворював легенду про вбивство Осіріса (сонця) Тифоном (богом темряви й злочинів), був потрібний для того, щоб розтяти й очистити труп фараона та підготувати його до бальзамування.

Сімдесят днів лежав небіжчик у розчині соди, мабуть, у пам’ять про те, що злий Тифон утопив тіло брата в Содових озерах… І всі, ці дні, вранці і ввечері, жриця, вбрана Ісідою, приходила до блакитної зали. Там, ридаючи та рвучи на собі волосся, розпитувала всіх, хто там був, чи не бачили її божественного мужа й брата.

Коли минув цей час жалоби, в залі з’явився Гор, син і наступник Осіріса, із своїм почтом, і вони побачили басейн з водою.

— Може, тут пошукаємо тіло мого батька й брата? — спитав Гор.

Пошукали, знайшли і під радісні й голосні вигуки жерців, під звуки музики витягли тіло фараона, з содової ванни.

Потім тіло вклали у кам’яну трубу, через яку кілька днів проходило гаряче повітря, і, висушивши, віддали бальзамувальникам.

Тепер почалися найважливіші церемонії, які виконували над небіжчиком найвищі жерці «поселення мертвих».

Тіло фараона поклали головою на південь і почали обмивати свяченою водою, а його нутрощі — пальмовим вином. На підлозі, посипаній попелом,