Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

одному плані, який поширюється на всю Східну Європу. Мінливість форм псаліїв та поширення їх у різноетнічному середовищі допомогло уточнити абсолютну хронологію пам’яток середньої та пізньої бронзової доби на теренах України. Кістяні вироби прикрашали не лише коня, а й людину. Разки різноманітного намиста, підвіски-амулети, медальйони, пронизки, кільця створюються протягом усієї бронзової доби. Як прикрасу та деталь одягу використовують шпильку. Взірцями косторізної справи залишаються кістяні молоточковидні шпильки доби ранньої бронзи, нерідко прикрашені геометричним візерунком. Можна сказати, що молоточковидна шпилька виступала своєрідним символом епохи[374].

Фінал доби середньої бронзи символізувала інша популярна річ — поясна пряжка. Вона була елементом чоловічого костюма і мала круглий великий отвір посередині та одну—три маленькі дірочки збоку. Унікальні антропо- та зооморфні пряжки носили окремі представники культури багатоваликової кераміки Лівобережної України. Загалом косторізи бронзової доби не ставили перед собою завдання відтворити в своєму улюбленому матеріалі образи реального світу, але тут вони підійшли до образності найближче[375]. За доби пізньої бронзи кістяні прикраси витісняються металевими, але криза бронзоливарного виробництва у XII—X ст. до н. е. сприяла поновленню виготовлення дрібних кістяних прикрас, особливо помітних у степового населення.

Не менш дбайливо, ніж прикраси та інші речі особистого вжитку, різьбилися предмети озброєння, головним чином кістяні накладки на лук, вістря до стріл та дротиків, хвостові “яблучка” стріл. Виготовлення кістяних вістер до стріл відоме у населення шнурової кераміки, де вони використовувалися поряд із кремневими (розкопки І. К. Свєшнікова).

Кістяні вістря до стріл особливо поширюються із середини II тис. до н. е., коли припиняється виготовлення кременевих. Форма кістяних стріл здебільшого тригранна, втульчаста, але є й черешкові зразки. Кістяні вістря побутували також поряд із бронзовими і використовувалися швидше на полюванні, ніж у військових сутичках. Для полювання та риболовлі слугували кістяні поворотні та неповоротні гарпуни, гачки.

Із дорогоцінного для косторіза матеріалу — слонової кістки — виготовляли гральні кості. Три такі у формі октаедра виявлено у похованні катакомбної культури біля с. Миколаївка на Донбасі[376]. Зважаючи на ритуальний характер гри в кості в індоарійських племен[377], не доводиться дивуватися, що саме гральні кості виготовлені з такою ретельністю з найліпшого матеріалу. Крім гральних костей із цифровими позначками, з рогу вирізалися фішки. Великою популярністю користувалися альчики вівці, кози та великої рогатої худоби. Нерідко їх спеціально готували для гри, підпилюючи грані та роблячи на них необхідні позначки. У похованнях трапляються ігрові набори, що налічують до двохсот альчиків. Отже, косторізи чутливо реагували на духовні запити суспільства.

Не менш тонкою та делікатною справою було виготовлення клейнодів (тростей, нагайок, булав, сокирок), руків’я та навершшя яких прикрашалися кістяними кільцями, рурками, голівками. Інсигнії влади були набірними предметами (комбінація дерева, каменю, кістки, бронзи) — шедеврами майстерності бронзової доби. Як і деталі кінської вузди клейноди прикрашалися врізним орнаментом у карпато-мікенському стилі, на рівні кращих європейських взірців.

Щодо організації косторізного виробництва за доби бронзи інформації обмаль[378]. Проте навряд чи можна погодитися з думкою, що цим ремеслом володіло багато членів первісних колективів. Знайомство з властивостями матеріалу, необхідними операціями по підготовці кості та рогу до обробки (виварювання, розм’якшення, вигинання), володіння набором металевого інструмент тарію навряд чи було приступним для більшості дієздатного населення. Професійними навичками обробки кістки та рогу володіли лише окремі представники громад. Про це свідчить поховання косторіза, досліджене В. О. Городцовим біля с. Шпаківка Ізюмського повіту на Харківщині. Небіжчика супроводив набір бронзових інструментів, кістяні стрижні заготовки, один з яких мав шість кільцевих надрізів, а поряд лежали зразки готової продукції — дві гральні кості[379]. Залишки спеціалізованих косторізних майстерень було знайдено на Кіровському селищі у Східному Криму та поселеннях Ташлик 1, Виноградний Сад, Степове на Миколаївщині. Усі вони репрезентують сабатинівську культуру. Такі майстерні, на думку І. М. Шарафутдінової, обслуговували потреби усієї громади. Далеко не в усіх випадках косторізне виробництво було єдиним заняттям вправної людини. Частіше воно поєднувалося з іншими видами діяльності майстрів широкого профілю.

Видобуток і обробка кременю та інших кам’яних порід

Видобуток та обробка каменю беруть початок у глибинах первісної історії, а виготовлення кам’яних, насамперед кремневих, знарядь пройшло багатовіковий шлях розвитку. Терени України різною мірою забезпечені покладами кременю, а сама сировина суттєво різниться за якістю. З одного боку, ця обставина, а з іншого — те, що в низці регіонів, розташованих поблизу металургійних центрів, переважна кількість знарядь виготовлялася вже з металу, спричинили велику різноманітність асортименту та якості кременевих знарядь у різних регіонах України за доби бронзи. Невичерпними покладами першосортного кременю, видобуток якого не становить великої проблеми, володіє Волинь, особливо у межиріччі Стиру, Горині та у верхній течії Західного Бугу. Волинський кремінь чорного чи брунатного кольору, часто з характерними білими смугами або вкрапленнями, є одним із найякісніших у Європі. Експериментальним шляхом доведено, що виготовлені з нього знаряддя практично не поступаються за виробничими якостями металевим. Відносно багаті поклади красивого темно-сірого та темно-жовтого прозорого кременю маємо на Середньому Подністров’ї. На півдні виходи кременю є у долинах річок Інгул та Інгулець. Лівобережжя відносно бідне на кремінь. Виходи цієї сировини відомі на Десні, Сожі та головним чином у Донбасі. Для лісостепових районів прикметний непрозорий кремінь світло-сірого кольору з білими прожилками. Значні виходи високоякісного донецького сірого кременю відомі у північно-західному районі Донбасу, довкола Краматорська, Слав’янська, Кривої Луки, Ізюму.

У господарстві племена бронзової доби використовували й інші породи каменю. Так, у регіонах степу є багаті поклади пісковику та ракушнику, гожі не лише для домобудівництва, а й для виготовлення найрізноманітніших знарядь.

Особливу цінність становлять тверді кристалічні породи: граніт, гнейс, кварцит та ін. Їхні поклади відомі у різних місцевостях, зокрема у районі Вознесенська на Південному Бузі. Найцінніші парадні сокири та булави виготовлялися із кристалічних порід Криворізького родовища, зокрема з діабазу. Наприкінці бронзової доби особливо цінними стали м’які породи каменю, на взірець тальку чи амфіболіту, що йшли на виготовлення ливарних матриць.

За доби бронзи існували два способи видобутку кременю: натуральний, що полягав у збиранні кременевих жовен, які лежать на поверхні, та шахтовий — з використанням різного роду підземних розробок: ям, підбоїв, штолень тощо. В Україні шахтовий спосіб відомий мало. Уявлення про нього дають розкопки у суміжних регіонах Білорусі та Польщі. Вони дають можливість говорити про те, що шахти мали різну глибину: від зовсім крихітних до 10—12-метрових. Форма шахт також була різною. Іноді вони з’єднувалися між собою переходами. Кількість шахт коливається від 5 до 100. Біля с. Красне Гродненського району розчищено 650 ям[380]. У