Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

системи давньоруською спільнотою зумовлювалися давньою традицією визначення шкіри та хутра як загального товарно-грошового еквіваленту за умов додержавного товарного виробництва лісової та лісостепової смуг Східної Європи. Обіг шкіри в якості грошей засвідчує й Вільгельм де Рубруквіс, який відвідав Київ невдовзі по Батиєвій руйнації. Більше того, обіг шкіряних грошей тривав на Україні й за часів її існування у складі Великого князівства Литовського. Це фіксується у назві староукраїнської лічильно-грошової одиниці — «шевень» — в’язка певної кількості білячих шкірок або хутра. За претензійною грамотою лівонських міст до Англії 1406 р., 1 «шевеніс» (германізоване «шевень») дорівнював, як і за часів ал-Гарнаті, 18 шкіркам.

Грошова система Русі як економічний інститут давньоруської державності з самого початку формується на іноземній монетній базі. Тобто за своєю суттю вона була монетарною. Пристосування іноземної монети до потреб внутрішнього обігу відбувається на підставі існуючої у східних слов’ян лічби, виникнення якої сягає у додержавний товарний обмін. Вагове втілення цієї грошової лічби у монетному металі на півдні Східної Європи пов’язане із сприйняттям норм візантійської грошово-вагової системи, що цілком природно з огляду на традиційність східнослов’янсько-візантійських контактів, починаючи з середини І тис. н. е.

Наряду з гривнею-літрою, Південна Русь з другої половини VIII ст. приймає в обіг дірхеми Центральної та Східної частин Халіфату, які, порівнюючи з африканським карбом, мали більш зручне раціо. Наприкінці X ст. Русь здійснює серію власних емісій, головна мета яких полягала у підтриманні належного обсягу обігової монетної маси. Подальший розвиток грошового господарства Русі пов’язаний з масовим обігом гривень-зливків та введенням кредитних асигнацій зі шкіри.

Загальновизнано, що на Русі з кінця VIII до середини X ст. існувала єдина грошово-вагова система, яка з початком кризи арабського монетного срібла розпалась на дві локальні: «південну» та «північну». Вищевикладене свідчить, що локальні особливості монетного обігу Давньої Русі виявилися уже на самому початку надходження дірхему у Східну Європу. Причому розбіжності у монетному обігу «півдня» і «півночі» мали прояв на більш широких теренах, ніж власне Давньоруська держава. У сферу обігу Києва були втягнуті Південно-Західна та Західна Русь, західна частина верхнього басейну Дніпра, Південно-Східна Прибалтика. З обігом Північної Русі були пов’язані землі у Північно-Східній Прибалтиці. Ці зони східноєвропейського монетного обігу та сталих економічних контактів зберігали свої особливі риси протягом усієї доби давньоруської державності. Найбільш виразною рисою обігу в зоні сталих контактів Києва була відносна малочисельність збереженої таврованої монети. Це явище поясненюється прискореним товарно-грошовим обігом на окреслених теренах. Накопичення скарбів тут відбувалося, головним чином, за рахунок товарного металу у вигляді коштовних виробів та зливків срібла і золота.

Таким чином, грошова система Русі IX—ХІІІ ст. пройшла у своєму розвитку всі стадії становлення — від товаро-грошей через монетний номінал вартості до усвідомлення обігу грошового матеріалу, що не мав ніякої споживчої вартості (шкіряні асигнації), при збереженні металевої основи у засобах обміну на міжнародних й загальноруських ринках.

Розділ V

Державно-політичні і суспільні відносини на Русі

Глава 1

Політична форма держави

Проблема державного устрою Русі не знімається з порядку денного історичної науки впродовж щонайменше двохсот років. За цей час історики намагались обґрунтувати ряд концепцій руської державності, які, хоч і не заперечували одна одну цілком, все ж мали суттєві розходження. Наріжним їх каменем було ставлення до міжкнязівських відносин.

Більшість істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. уявляли Русь у формі сімейно-родового володіння. Найчіткіше ця теорія була сформульована С. М. Соловйовим і дістала визначення родової. Суть її полягала в тому, що основною політичною силою Русі була князівська династія Рюриковичів. Міжкнязівські відносини регулювались не державним «началом», а сімейно-родовим, яке визначалось генеалогічним старшинством князів.

«Родова теорія» С. М. Соловйова справила глибокий вплив на історіографію другої половини XIX ст. Він відчувається у працях навіть тих учених, які усвідомлювали її обмеженість і намагалися доповнити її поняттями общинного побуту і вотчини. Це стосується й автора федеративної теорії М. І. Костомарова, за яким Русь була федерацією князівств, очолюваних представниками єдиного княжого роду. Ще виразнішу підтримку родова теорія знайшла з боку В. Й. Ключевського, який вважав, що на Русі мала місце єдина верховна влада, тільки не одноособова монархічна, а колективна. Весь князівський рід став елементом політичної єдності держави.

По суті, прихильником «родової теорії» виступив і С. Ф. Платонов, хоч і намагався вийти за межі її жорсткої схеми. Згідно з ним, на Русі панував родовий порядок успадкування столів як ідеальна законна норма, але виникали умови, які послаблювали його. Київську Русь історик розглядав як сукупність багатьох князівств, об’єднаних єдиною династією, спільністю релігії, мови і народної свідомості. Політичний зв’язок руського суспільства був слабший за всі інші і це стало однією з найсуттєвіших причин падіння Київської Русі.

Універсальність «родової теорії» була поставлена під сумнів дослідниками давньоруського права, насамперед В. І. Сергеевичем, який запропонував «теорію договірного права». Суть її полягала в тому, що замість родової солідарності руських князів і родинної етики їх стосунків, на перший план виводились особисті тимчасові угоди із взаємними зобов’язаннями. Останні справді мали місце в міжкнязівських відносинах, але відігравали не визначальну, а другорядну роль. Домовлялись, бо були, як зазначено в літописі, «єдиного діда внуками».

Інший погляд на проблему руської державності запропонував О. С. Пресняков. Він першим відмовився від пошуку єдиного визначального принципу у міжкнязівських відносинах. Останні регулювались, на його думку, як родовим звичаєм «старійшинства», так і нормами сімейного права, що виробили згодом поняття «вотчини». Боротьба «старійшинства» і «вотчини» була основним змістом міжкнязівських відносин на Русі в ХІІ—ХІІІ ст. На першому етапі (до середини ХІІ ст.) переважав принцип «старійшинства» і це забезпечувало єдність країни, на другому (до середини XIII ст.) — він відступив під натиском вотчини, що й призвело до розпаду держави. Визначаючи форму державності Русі, О. С. Пресняков прийшов до несподіваного висновку, що наша давнина взагалі не знала єдиної держави; вона мала справу з багатьма невеликими державами, що існували одночасно. Русь не можна визначити ні як єдину державу, ні як федерацію, ні навіть як суверенну державу.

Велику увагу державному розвитку Русі приділив М. С. Грушевський. Опрацювавши широке коло писемних та археологічних джерел, він показав всю складність і суперечливість історичного розвою руської державності. Піддавши справедливій критиці висновки Соловйова й Ключевського щодо родового принципу успадкування столів як ідеальної норми, М. С. Грушевський не зміг запропонувати їй скільки-небудь прийнятної альтернативи.

По суті спільним для історіографії XIX — початку XX ст. було те,