Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— Міг би я, християни, од вашої доброти й великодушності чогось іншого сподіватись, та щоб ви мене на волю пустили — ого, я не такий дурний, як ви гадаєте! Не на те ви життям важили, одбираючи мені свободу, щоб тепер з доброго дива її повернути — адже ви знаєте, що я за один і який окуп можете ви з мене взяти. Покладіть же самі ціну, я зараз заплачу, скільки заправите, за себе самого й за дочку мою безталанночку, а як ні, то хоч за неї одну, бо то найдорожча й найкраща частина душі моєї.

Тут він так гірко заплакав, що нас усіх живий жаль обняв, а Зораїда мимохіть мусила на нього глянути. Як же побачила, що він так убивається, скочила стривожено з моїх колін і кинулась обіймати старого. Пригорнулась до нього, лицем до лиця притулилась, та як заплачуть у чотири ока! На них дивлячись, і з наших дехто сльози попустив. Коли се батько постеріг, що на дочці чогось убрання святкове і всі найдорожчі оздоби, та й питає в неї по-своєму:

— Що воно за знак, дитино моя? Вчора ввечері, до того, як нас побило се неждане лихо, бачив я тебе в звичайному домашньому вбранні; коли ж ти встигла передягнутись і з якої речі — може, вістку яку радісну одібрала, що так пишно вистроїлась та вичепурилась? Бо сьогодні, бач, на тобі вже найкращі шати з усіх, які ти маєш, найліпші з усіх, які я міг справити тобі, коли ще доля нам сприяла. [269]

Скажи мені, в чім річ, бо се дивує й страхає мене ще більше, ніж несподіване горе, що впало на мою голову.

Потурнак переказував по-нашому все, що Хаджі-Мурат говорив дочці своїй; Зораїда не відповідала ні слова. Ще більше здивувався старий, як побачив у кутку суденця скриньку, де вона переховувала свої клейноди, бо він був певен, що донька залишила її в Алжірі, не брала з собою до літньої оселі. Побачив та й питає, як та скринька тут опинилась і що в ній є. Тоді потурнак, не ждучи відповіді од дівчини, сам одказав за неї:

— Не трудіться, пане, не допитуйте так пильно дочки вашої, я можу відповісти зразу на всі ваші питання. Чиню вам відомо, що вона християнка і що не хто, як вона, розбила наші кайдани і визволила нас із неволі. З нами вона їде самохіттю і чується, я певен того, цілком щасливою, як людина, що сягнула з темряви до світла, з смерті до життя, з пекельних мук до райського блаженства.

— Чи правду він каже, доню моя? — спи гав Хаджі-Мурат.

— Правду,— тихо одказала Зораїда.

— То, виходить, ти християнка,— питав далі старий,— виходить, оддала батька ворогам на поталу?

На се Зораїда так йому одповіла:

— Я християнка, то правда, та лиха тобі зроду не мислила; не гадала я тобі горя та жалю завдавати, гадала іно щастя тобі запобігти.

— Якого щастя, доню?

— Про теє спитай у Лели-Маріям,— одказала Зораїда,— вона все тобі з'ясує краще од мене.

Скоро мавр зачув тую мову, зараз шубовснув у море коміть головою і був би напевне потонув, якби довгий та бахматий одяг не затримав був його якусь часинку на поверхні. Зораїда на пробі гукала, щоб рятували; ми кинулись гуртом, схопили потопельника за бурнус і втягли його, невладущого й ледве живого, в нашу фелюку. Нещасна дівчина голосила над ним ревно й жалібно, як над мерцем. Ми перевернули його долілиць, і з рота йому потекла вода, та за дві години він усе ж таки очумався. Тим часом вітер перекрутився і погнав нас до берега; мусили ми добре одгрібатись, щоб фелюки нашої до землі не прибило. На щастя, нас однесло в затоку, що врізається в невеличкий пів-острівець чи виріжок, званий у маврів Кава Румія, тобто, по-нашому, "лукава християнка": є в них переказ, що тут похована Кава, через яку Гишпанія пропала (кава — то по-їхньому "лукава" чи "зла", а румія — "християнка"); коли негода чи нужда заганяє їх у ту затоку, то в них погана прикмета, і хіба що в крайньому скруті кидає там невіра свою котвицю. Для нас же ця затока була не вертепом якимось лукавим, а любим і тихим утечищем, бо на морі хвиля не вщухала. Ми вислали на берег чату, а весел із рук не випускали. Покріпившися з того припасу, що потурнак надбав, ми почали ревно благати Бога і Матір Його Всеблагую, аби дали нам помочі-рятунку і спомогли добре почату справу до щасливого кінця довести. Зораїда знов почала просити за батька свого й за маврів, аби їх тут на берег висадити, бо в неї, сердешної, аж душа переверталась, дивлячись, як любий панотець і земляки її зав'язані в неволі томляться. Ми пообіцяли, що випустимо їх перед [270] тим, як далі рушимо — в такому безлюдному місцінам не загрожувала жодна небезпека. Недарма ж ми й Бога святого благали: небо погодило нам, вітер переліг і море вщухло, ніби закликало нас верстати далі путь свою з веселим серцем. Побачивши таке діло, ми порозв'язували маврів і, на превелике диво їм, повисаджували всіх на берег. Як ми стали висаджувати Хаджі-Мурата, що вже зовсім був оклигав, він сказав:

— Чого, ви думаєте, християни, радіє ота непотребниця, що ви мене на волю пускаєте? Того, що мене жаліє? Ні! Того, що тепер, як мене не буде, ніхто не заважатиме їй хіть свою паскудну тішити. І того не думайте, що вона зреклась віри своєї тому, що ваша краща: вона просто дізналася, що в ваших краях вільніше блудувати можна!

Я і ще один утікач