Читати книгу - "Чумацький шлях"

1990–1992

Лубни

Над Білою Церквою стояла по-осінньому холодна, але тиха і зоряна ніч. На південний вал фортеці, що прямовисно опускався у темні води Росі, по крутих дерев’яних сходах піднялося троє. Пізнавши в передньому коменданта Мендрійського, вартовий жовнір витягнувся і хвацько, двома пальцями віддав честь.

– Як тут? Спокійно? – спитав комендант.

– Так, пане коменданте, з цього боку спокійно… А від поля гриці[18] чути, апроші[19] копають…

– Там хай копають… Що ж їм зробиш?.. Аби з цього боку нікого не було.

Мендрійський і його супутники – невисокий молодик у довгій киреї, з саквами під однією рукою й скрученою мотузяною драбиною під другою та дівчина в темному плащі – схилилися на дубовий парапет стіни і довго вдивлялися в темряву ночі. На Заріччі – жодного вогника, хоча – вони це знали точно – там стоїть кінний загін Палія, пильно стережучи підступи до фортеці з півдня. Внизу струмує Рось, і навіть сюди, на вал, чути, як хлюпощеться об холодні кам’янисті береги вода.

– Не боїшся, Єжі? – спитав Мендрійський. – Ще є час передумати – і піде хто-небудь інший…

– Вовка боятися – в ліс не ходити, – відповів молодик і тихше, аби не почув вартовий, що відійшов до кутової вежі, додав: – Пане коменданте, ви ж знаєте, чому іду саме я!.. Адже я кохаю панну Зосю над усе на світі! У моєму серці тільки одне почуття сильніше за це кохання – любов до вітчизни!.. Тож щоб урятувати панну Зосю і всю вашу родину, я готовий на все! Навіть на саму смерть!

– Ти сміливий лицар і справжній шляхтич, пане Богинич! – схвильовано вигукнув Мендрійський. – Ойчизна високо оцінить твій героїчний вчинок!

– Я теж впевнений у цьому, – тихо, але з якоюсь загадковою інтонацією відповів Богинич. – Все моє життя належить передусім їй! – і, повернувшись до дівчини, шепнув: – А також тобі, люба!

Дівчина спалахнула. Навіть у темряві було видно, як проти зір засвітилися її очі.

– Юрасю, любий, бережи себе! – знову прошепотіла дівчина. – А я молитимуся, щоб Матка Боска відвернула з твого шляху всі небезпеки, всі перешкоди!

– Дякую, Зосю! Мені подобається, коли ти називаєш мене Юрком, як завжди називала мати… – Юрій узяв її руку і гаряче поцілував. – Мені буде легше зустріти небезпеку, коли я знатиму, що ти думаєш про мене… Але ніколи не думай про мене погано…

– З чого ти взяв таке, Юрасю! Як я можу подумати про тебе коли-небудь зле?

– Ти ще не знаєш життя, Зосю! А я вже знаю його добре!

Він замовк і пильно глянув на дівчину. Здавалося, юнак хотів сказати щось дуже важливе, але не наважувався.

– Зосю, поклянися нашим коханням, що ти ніколи не відсахнешся від мене, що б не трапилося зі мною і що б ти не почула про мене!

– Клянуся, любий, – Зося прихилилася до юнака, і він відчув на своїй щоці тепло її вуст.

– Зосю!

Та дівчина вивернулася з його обіймів, і по дерев’яних сходах лунко простукотіли підківки її черевичків.

Підійшов Мендрійський.

– Пора, Єжі! Спускай драбину!

Богинич безшумно опустив донизу мотузяну драбину, прив’язав її до гострої палі і став роздягатися.

– Бр-р-р! Зимно! – здригнувся всім тілом. – Сподіваюся, у воді буде тепліше!

Потім закинув за плечі сакви і поліз через парапет.

– З Богом, Єжі! З Богом! На тебе вся надія! Інакше – всі ми тут загинемо! – прошепотів, обнімаючи юнака, Мендрійський.

Юрій зник у темряві. За деякий час драбина ослабла – почувся тихенький сплеск води.

Зі сходом сонця до Палія, як було домовлено напередодні,