Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Оце тобі маєш!..— запихаючи кінець рушника під комір спецівки, невиразним голосом із сильним провінційним акцентом заговорив старший.— Удав, що їде, а сам кудись повіявся... Щасливчик!..

З удаваною таємничою посмішкою я спішу підтакнути:

— Справді, до місць розваги в місті на машині близько — рукою подати.

— Що?..— Молодший робітник, впершись руками в боки, похитується.— Коли в Другому кварталі бараки з’явилися, сюди і з міста зачастили... Коли будете їхати назад — поверніть до річки... готель, ресторан — на тому березі... а на цьому — мікроавтобуси, такі, якими в дитячих садках користуються... з червоними ліхтариками, вони щовечора по штук десять шикуються один впритул до одного — чи не хочете сосисок, чи не хочете випити й закусити?..

— Та не подумайте, що сюди їдуть тільки для того, щоб живіт напхати гарячими сосисками,— прохрипів старший і харкнув плювком завбільшки з куряче яйце.— Справжній товар тримають ззаду, за перегородкою... і знаєте що?., м’які діряві дзабутони[23]... хитро зроблено...

— Догадуєтесь, що це за діряві дзабутони? — молодший захихотів, наче його залоскотали, й присів навпочіпки. Відразу чорна тінь від його постаті зіщулилась і принишкла на чорній землі між ногами.— Там така тіснота, що ніде лягти. Ось тому їх називають дзабутонами, а не живими підстилками...

— Та що там балакати — просто діряві дзабутони, які пожирають гроші! — немов спльовуючи, проказав старший і взявся знову до роботи, а молодший, ляснувши рукавицями, що від грязюки й мастила стали схожими на стару гуму, раптом недбало додав:

— А коли так, то важко сказати, коли повернеться... До речі, вже цілу годину його дожидає ще один гість...

— Такий нахаба! Нишпорить туди-сюди, як у власному домі, без дозволу дзвонить по телефону...

Обидва парубки, ніби змовившись, кинули погляд на будинок — очевидно, контору. Невже відвідувач — кредитор, яких ніколи не зустрічають з усміхом на устах? Якщо я хочу добути потрібні відомості, то, мабуть, треба звернутися до цих двох робітників. Беру в рот сигарету й пропоную їм:

— Хотів би у вас дещо запитати...

— Курити заборонено! — остерігає хрипким голосом старший парубок, та молодший спокійнісінько бере сигарету й, черкнувши запальничкою, спочатку сам закурює, а потім підносить вогник і мені мало не під ніс.

— Нічого, вітер сьогодні західний.

— Ти що, не проходив інструктажу, як поводитися з легкозаймистими речовинами?

— А хіба варто так дорожити життям? — Молодший усе ще тримає переді мною вогник. Я вирішую, що сигарета безпечніша за вогник у запальничці, й поквапливо прикурюю.— Якби склад мав зайнятися, то це сталося б за одну мить. Зрештою, все тут, напевне, застраховано, тож директор навіть зрадів би.

Директор?.. Директор — хіба це не дивовижа? За одну ніч на околиці міста, що постійно розростається, раптом виникають нові вулиці. Тож нема чого дивуватися, якщо тих директорів стає щоразу більше.

— Просто ти ще зелений!

— Якщо порівняти з твоїм синім носом.

— Ого, ти ще й огризаєшся! — Старший висякав носа, посинілого чи то від холоду, чи то від пияцтва, в кутиках його очей з’явилося щось схоже на мед — сльози чи, може, гній.

Молодший парубок перестрибнув через рів на узбіччя дороги, де лежали балони, і на диво лагідним голосом сказав:

— Знаєте, мій напарник продав землю, але з одержаних грошей двадцять тисяч ієн у нього вкрали на велодромі, а тридцять тисяч він сам забув на полиці в електричці, і відтоді зовсім спився.

— Не мели дурниць! — сказав старший байдуже, не заперечуючи, але й не підтверджуючи, і лінькувато попрямував до балонів.— Слухай, треба спішити, а то скоро привезуть нові.

— Я хотів тільки запитати...— Ніби переслідуючи їх, я перестрибую через рів і, опинившись між обома парубками поза кружком світла, вмикаю магнітофон.— Коли ви почали тут працювати?

— Я працюю вже цілий рік,— знехотя беручись до роботи, відповідає молодший,— а він, здається, три місяці.

— Сьогодні якраз три місяці й десять днів. Куди ж дінешся...

— То ви, мабуть, знаєте...— я повертаю мікрофон до молодшого робітника,—...про начальника відділу Немуро з головної фірми... про Немуро-сана, начальника торгового відділу... напевне, він тут не раз бував...

— Та ні, не чули...— На вузьку, сантиметрів із тридцять завширшки дошку, перекинуту через рів, треба спритно покласти навскоси балон і сильно крутнути, а потім, використовуючи природний нахил, котити, підштовхуючи руками.— В усякому разі, для нас це було як грім з ясного неба, коли хазяїн змінив колишнього поставника на фірму «Дайнен»... ми про це нічого не знали...

— А коли це сталося?..— щоб приховати хвилювання, яке несподівано перехопило мені горло, я вдавано закашлююся димом.— Коли хазяїн зав’язав ділові стосунки з нашою фірмою?..

— Здається, минулого літа... Того дня в мене був вихідний і я ходив на річку купатися, пригадую, саме тоді один шибеник утопився...

— В липні?.. В серпні?..

— Начебто в липні.

Якщо це сталося в липні, то він, як новопризначений начальник відділу, напевне, грав не останню скрипку в