Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

— Ми той… Ми ще трохи поговоримо… А потім… той… Потім ти виконаєш мою волю… Ти мене пристрелиш… І рятуйся сам. Чуєш!

Петро мовчить.

— Я прошу тебе!..

Боже! Ну що ж Петрові сказати на це таке жалібне прохання, на прохання друга! Він сидів мовчки, посірілий, стис щелепи, звів брови. Ніколи в житті він так не думав, так шалено, з такою мукою. І ніколи в житті він не мав такого безвихідного становища. Уста йому, так як і Романові, пересмагли, пошерхли, голос пропав — він кілька разів пробував заговорити, але голосу не було. Нарешті відкашлянув і прохрипів:

— Е–е… Скажи ж і ти мені… Скажи, Романе, чи ти вірний мій друг? Га?

— Так, — тихо прошепотів Роман і заплющив очі, звів брови, вже знаючи, до чого йде. — Так.

А Петро так само хрипко, як і перше:

— А тепер скажи… чи ти застрілив би мене?

Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очі й звівши брови та тяжко–претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарешті зітхнув:

— Н… н… не знаю…

І з цього «не знаю» видно було, що він ніколи би не застрілив свого друга, навіть коли б це мав бути акт великого милосердя.

Петро зітхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов'язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому, безкровному обличчі й згадував того юнака з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!

— Не знаю, — зітхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву на запитання, чи застрілив би він Петра, свого друга. — Не знаю. — Помовчав. Потім розкрив очі й прошепотів твердо: — Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. — розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він втратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовістю піднести автомат і вчинити акт милосердя та між жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне — втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом — ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..

Хоч видно було, що товариш конає.

Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам'яти, і вхопив здоровою рукою за Петрову руку, й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі:

— Ах Боже! Як це все страшно!..

Помовчав, перемагаючи біль. А потім повів помутнілим поглядом навколо й прошепотів помалу–помалу, розтягуючи слова:

— Так ти… кажеш… снилось тобі… що ти рідну землю їв?

Петро мовчить.

— Ах Боже, Боже! Як це все страшно!

Помовчав, переводячи дух. А далі хапливо:

— Але це ще не все… Не все… Чуєш? Це ще не все… — І стиснув руку панічно. — Ще ж нас наші нащадки й прокленуть… (Павза.) — Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. (Павза.) — Нас прокленуть ті, що нас посилали… Бо ми… Бо ми не здобули їм волі… (Павза, маяття.) Так… Прокленуть… І відмежуються від нас… І скажуть… будуть кричати: розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!!. (Павза.) І власний, рідний кат розпне, а власний наш хитрий з біса Пілат умиє руки… Отой хитрий наш Пілат… Умиє… Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас…

(Павза. Зітхання крізь клекіт у грудях.)

— Але нічого. Ми умрем, і Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров… І ми скажемо, що ми самі винні… Ми — «хлопці» … Ми — романтики… І Богові збрешемо, захищаючи тих усіх наших… Бо ми солдати… Ми хотіли добра… Та… ми солдати… — останнє прошепотів ледве чутно і, закінчивши, зітхнув так само ледве чутно: — Е–ех–х…

І замовк. Лежав нерухомо. Стиснув міцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Він мав високу гарячку, і його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотів зубами й говорив щось незрозуміле. А далі затих і лежав спокійно, постогнуючи. Лежав так довго. Він дивився кудись в одну точку. Нарешті повернув голову й показав Петрові очима кудись у бур'ян, посміхнувся блідо:

— Ось… Я ж казав… Чорт тобі посилає панцерфавста! Візьми!

Дійсно, під обніжком, в густому бур'янці лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петрові було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Він не був містиком, але з тим проклятим панцерфавстом справді було таки щось від містики. Одвернувся. Гарячково перебирав у голові, як би ж і чим би ж допомогти Романові. Аніякої лікарської допомоги бути не може. Аніяких медикаментів у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й які медикаменти тут допоможуть, хіба ціянкалій (посміхнувся гірко). Ще б могли врятувати хірурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалічених, та й то якби хопилися зразу. А так… Ворог — то є немилосердний ворог, та й ніхто в нього не стане просити ані пощади, ані милости. Що ж до медикаментів — то пізно. Тепер пізно.

А Роман все більше мучився. Все тяжче йому було. Він вже не говорив, як перше, він тільки стогнав, качав головою по обніжку, що вкрився болотом під тією головою, бо буйний піт розмочив землю, перекладав голову з лівої щоки на праву, з правої на ліву… Уста йому покрилися кривавою піною — він покусав собі всі губи, стримуючи стогін, стримуючи шалений крик, що видирався з грудей. Він не просив Петра словами, бо був уже не здібний говорити, він тільки просив його поглядом, молив його, благав… І Петро мучився не менше за Романа, він кілька разів уже брався за автомат, але опускав руку в безсиллі… Не може! Він не може цього!..

Дивно — він же солдат