Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

І він зупинився на півдорозі — він гарчав, їжився, щулив вуха, але не пробував ані відскочити назад, ані вхопити бога зубами. Рука спускалась усе ближче й ближче. Ось вона торкнулася настовбурченої шерсті. Він пригнувся — рука щільніше притиснулась до нього. Пригнувшись, мало не тремтячи, він усе ще стримувався. Його мучив доторк цієї руки, що насилувала його інстинкти. Він не міг за один день забути все те лихо, що витерпів від людських рук. Але така вже була воля бога, і він силкувався їй покоритись.

Рука піднялась, а тоді знов лягла, ласкаючи його й пестячи. Так тривало й далі. Але щоразу, як рука підіймалася, за нею вставала й шерсть; коли ж опускалася — вуха щулились, і в горлі клекотіло глухе гарчання. Білозуб усе застерігав, що зараз же відплатить за всяке зло, йому заподіяне. Хто зна, коли нарешті викриються правдиві заміри бога! Щохвилини цей лагідний голос, що будить таку довіру, може обернутись у гнівний рев, а ця ласкава й пестлива рука схопить його, безборонного, наче кліщами, і жорстоко покарає.

Одначе бог промовляв усе так само лагідно і не виявляв нічого ворожого в руці, що раз у раз підіймалась і спускалась. Білозуб переживав якесь двоїсте почуття. Його інстинкт обурювався, бо це ж стримувано й заперечувано його прагнення до особистої волі. А притім ніякого фізичного болю він не відчував, ба ще й навпаки, доторк руки виявився навіть приємним. Поволі й обережно рука стала чухати за вухами, і це було ще приємніше. Проте Білозуб усе ще не звірявся — по-давньому сторожкий, він побоювався якогось лиха й на зміну відчував то страждання, а то втіху, залежно, яке почуття брело в ньому гору.

— Ну й ну, щоб мене чорти вхопили!

Це скрикнув Мет. Він саме вийшов із хатини, рукави йому закасані, в руках миска з помиями, і тільки хотів він випорожнити ту миску, як раптом побачив, що Відон Скотт гладить Білозуба.

На звук його голосу Білозуб відскочив назад і грізно загарчав.

Мет подивився на свого господаря докірливо і з жалем.

— Коли хочете знати, містере Скотте, то їй-богу, що у вас сидить сімнадцять усяких чудних химер, і кожна йнакша!

Відон Скотт усміхнувся дещо зверхньо і, звівшись на ноги, підійшов до Білозуба. Заговоривши до нього ласкаво, він простяг руку і знову став легенько гладити його. Білозуб терпляче зносив пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на того, хто стояв на порозі хатини.

— З вас, може, и першорядний гірничий інженер, — прорік погонич, — але ви чимало в житті втратили, що малим ще не втекли за яким-небудь цирком.

Білозуб знову загарчав на звук його голосу, однак цього разу не втік від руки, що пестливо гладила його по голові та шиї.

І це було для Білозуба початком кінця його попереднього життя, життя, де панувала сама ненависть. Нове й незмірно краще життя зазоріло для нього. Багато розуму й безмежного терпцю мав появити Відон Скотт, щоб здійснити таке. А Білозубові треба було аж зовсім переродитись. Він мусив стати глухим до вимог свого інстинкту й розуму, забути свій життєвий досвід і зректись минулого.

Життя, яким він знав його раніше, не тільки не мало місця на все те нове, з чим він тепер запізнався, але було зовсім протилежне цьому новому його життю. Коротше кажучи, якщо все взяти на увагу, то це нове життя вимагало від Білозуба куди більшої промітливості, аніж тоді, коли він із своєї охоти вийшов з Пустелі й визнав Сивого Бобра за пана. Тоді він був ще цуценям, сировим матеріалом, що йому оточення могло падати якої завгодно форми. Тепер була інша справа. Життя вже завершило свою роботу коло нього. Він мав уже затвердлу форму, він став «вовком-перебійцем», лютим і невблаганним, який не любив нікого і якого ніхто не любив. Змінитись йому тепер, це значило переродитись геть цілою вдачею, і то, коли вже в ньому не було гнучкої молодості, коли всі тканини його стали грубі й вузлуваті, коли з нього витворилась жорстока, незгодлива істота, коли дух його став неподатний, як залізо, а інстинкти й досвід виллялись у суворі правила, що визначали йому поведінку, вподобання і бажання.

І однак же тепер, у нових обставинах, життя — власне, в особі Відона Скотта — знову стало працювати над ним, улагіднюючй те, що було в ньому затужавілого, і надаючи йому досконалішої форми. Відон Скотт дістався до самої глибини його вдачі й збудив ті здібності, що дрімали й уже майже загинули в ньому. Одна з них була любов. Вона Наступила приязнь, те найвище почуття, якого зазнай він, спілкуючись із богами.

Та ця любов не прийшла в один день. Вона почалася з приязні, яка поволі розвивалася. Білозуб не втік, дарма що мав повну волю, — бо цей новий бог йому подобався. Тепер життя було куди краще, як у клітці в Красня Сміта; але ж і те правда, що без бога ніяк було Білозубові обійтись. Мати людину-господаря над собою стало потребою його вдачі. Тавро залежності від людини лишилося на ньому ще від тих далеких днів, коли, повернувшися спиною до Пустелі, він принижено підповз до ніг Сивого Бобра й чекав кари. Це тавро вдруге наклалося на нього, коли після голоду він ще раз покинув Пустелю й повернувся до намету Сивого Бобра, як там знову стало подостатком риби.

Отже, Білозуб залишився в нового господаря, бо йому потрібен був бог, і він волів краще Бідона Скотта, аніж Красня Сміта. Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти господареві майно. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватись від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Бідон Скотт. Але Білозуб незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв. Коли чоловік ступав рішуче і йшов просто до дверей, то він його не зачіпав, а тільки пильно за ним стежив аж до тої миті, як відчинялися двері і господар впускав гостя. Зате коли чоловік скрадався манівцями, озираючись принишкливо, то Білозуб не вагався й хвилини, і прибулець мусив тікати в ганебному поспіхові.

Бідон Скотт поклав собі відшкодувати Білозубові його знегоди або, вірніше, виправити ту кривду, що люди йому заподіяли. Це була для нього справа принципу й сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білозубові,