Читати книгу - "Дотик"

— Анна. Розкажи мені про Анну, Нелл.

— Погіршення її розумового стану швидко прискорюється, тату. Утім, ти сам це бачив. Міс Гарботл сказала тобі, що у Анни епілептичні напади?

— Так.

— Їй недовго лишилося жити, тату.

— Я боявся, що ти це скажеш, бо міс Гарботл нічого не говорила про майбутнє.

— Ми тримаємо її в теплі, вберігаємо від протягів, намагаємося спонукнути її хоч трохи гуляти, але вона дедалі неохочіше це робить. Може статися, що вона увійде у status epilepticus — тобто напади епілепсії триватимуть один за одним, і вона помре від виснаження, але більшою є вірогідність того, що вона застудиться, застуда піде їй у груди і вона помре від пневмонії. Якщо хтось із персоналу застуджується, то вона не приходить на роботу доти, поки не припинить кашляти та чхати, але хтось колись неминуче інфікує Анну іще до того, як дізнається сам про своє захворювання. Я дивуюся, що цього іще не сталося. Вони з нею такі добрі, такі добрі.

— Зважаючи на те, якою невдячною є ця робота, я радий це від тебе чути.

— Тату, жінка зі схильністю няньчити та доглядати знаходитиме задоволення в найбільш невдячній роботі. Ми з тобою добре дібрали наш персонал.

— А яка смерть буде легшою? — різко спитав Александр. — Пневмонія чи безперервні епілептичні напади?

— Епілептичні напади, бо свідомість втрачається вже під час першого і більше не повертається. Це жахливо, але насправді пацієнт не відчуває своїх страждань. Пневмонія ж є набагато гіршою. Багато болю та страждання.

Запала тиша; Александр сьорбав чай, Нелл колупала виделкою торт, а Лі сидів і жалкував, що він зараз тут, а не деінде.

— А твоя матір навідувалася до неї? — спитав Александр.

— Навідувалася, але я заборонила їй приїздити, тату. Це нічого не дає, бо вона її теж не впізнає, а дивитися на неї… о тату, це те саме, що дивитися в очі тварині, яка знає, що помирає. Мені навіть подумати страшно про той біль, який вона відчуває.

Лі простягнув руку за шматочком торта — краще робити хоч щось, аніж нічого, навіть жувати тирсу.

— А в тебе є хлопець, Нелл? — нарочито безтурботним тоном спитав Лі.

Вона закліпала від несподіванки очима, але потім поглянула на нього з вдячністю за те, що він змінив тему.

— Я надто зайнята, правда. Медицина дається не так легко, як інженерна справа.

— Отже, ти станеш жінкою-лікарем?

— Та на те схоже. — Нелл зітхнула і набула задумливого виразу, який видався дещо неприродним на її рішучому обличчі. — Кілька років тому я зустріла хлопця, який мене зацікавив, але я була дуже молодою, а він — надто шляхетним, щоб скористатися цією перевагою. І ми пішли кожен своєю дорогою.

— Інженер? — спитав Лі.

Нелл розсміялася.

— А от і не вгадав!

— Тоді ким він був — чи є зараз?

— А оце, — відказала Нелл, — я б воліла тримати при собі.

Стояв листопад, сезон цикад; навіть крізь гуркіт локомотивів та стукіт коліс було легко чути їхній оглушливий вереск у кущах, що підходили близько до залізниці. Спекотне літо — як на узбережжі, так і вглибині країни, важкий сезон мусонів на півночі — от що означали цикади.

Під час подорожі від Сіднея до Літгоу Александр нервувався. Заспокоївся він, здавалося, лише тоді, коли їхній вагон причепили до кінроського потяга, — той знову почав ходити чотири рази на тиждень. Лі й подумати не міг, що Александр відчував його небажання повертатися, що він внутрішньо приготувався до того, що той скаже, ніби передумав і зібрався знову їхати до Персії. Тому коли вони пересіли на потяг, який ішов без зупинок, Александр відчув себе краще і впевненіше.

Йому Лі не просто подобався, він його любив, як сина, якого в нього ніколи не було, як дитину Рубі, яка також була сполучною ланкою з Сунем. Коли він потягнув Лі подивитися на Анну, то сподівався, що між ним та Нелл проскочить іскра симпатії, їхнє одруження стало б завершальним мазком у полотні його життя. Але між ними не те що іскра не проскочила, між ними не з’явилося навіть віддаленого натяку на якийсь взаємний потяг. Вони були просто як брат і сестра. Александр не міг цього зрозуміти, бо Нелл була такою схожою на нього, а матір Лі так його любила! Та вони ж неначе були створені одне для одного! Коли Нелл стала розповідати про якогось хлопця, з яким зустрічалася, а потім закрилася, наче молюск, Лі сидів явно незацікавлений, і видно було, що це його аж ніяк не зачепило. Байстрюківство вже давно перестало бути суспільною проблемою, а Александр уже настільки піднявся над старими образами дитинства, що тепер став вважати народження Лі абсолютною іронією. Його нащадком теж стане байстрюк. Однак він хотів, щоби в нащадках Лі була і його кров, а тепер виходило, що цього не буде. Лі взагалі, може, ніколи й не одружиться. Буде кочовим холостяком. Мабуть, зі свого китайського боку він був нащадком якогось непосидючого монгола, який почувався добре лише тоді, коли мандрував степами. Жінки його обожнювали і буквально втрачали через нього голови, від його вигляду у них перехоплювало подих у туго затягнутих корсетах, вони кидали на нього погляди, сповнені диявольської спокусливості, та Лі, здавалося, їх не помічав. У нього завжди була на підхваті якась жінка — чи то в Персії, чи то в Англії, але його ставлення до них було чисто східним: як у пекінського мандарина до своєї наложниці, яка грала, співала, говорила лише тоді, коли їй дозволяли, знала «Камасутру» вздовж і впоперек і, можливо, дзвеніла дзвіночками, коли йшла.

Як там його назвала Елізабет? Золотистий змій. У той час ця метафора ошелешила його, але згодом він зрозумів її сенс. То було нещасне створіння, що заповзало у свою нору на чотири роки і кусало себе за хвіст — скільки ж він його шукав! Навіть детективи Пінкертона не змогли знайти його, навіть Англійський банк, з якого він регулярно знімав грубенькі гроші під час своїх мандрів. Фальшиві компанії, фальшиві рахунки, Швейцарський банк… Ніщо не купувалося від його імені — і хто б подумав, що за іранською нафтою стоїть саме він? Усі гадали, що то був шах.

То було просто звичайнісіньке везіння, коли він ухопив золотистого змія за хвіст саме тоді, коли той вирішив покинути свою гору. Вчепився і не відпускав. Умовив цю хитру і слизьку істоту повернутися додому. Тепер до Кінроса залишалося небагато, і Александр нарешті почав вірити,