read-books.club » Сучасна проза » Смерть Верґілія 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть Верґілія"

168
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Смерть Верґілія" автора Герман Брох. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 141 142 143 ... 148
Перейти на сторінку:
нечутного цього тваринного маршу; і що далі вони простували, то більш на тваринну подібною ставала хода його, то дужче вершилося в ньому перевтілення на тварину, усе невідпорніше підіймаючись знизу, від самої землі, від його ніг, підіймаючись у його тіло, що прислухалося до ходи його ніг, і щось тваринне дедалі навальніше повнило тіло і обертало самого його на звичайну тварину на двох ногах, якою він себе і відчував, — тварина від самісіньких п’ят і до голови, тварина від голови до самісіньких п’ят, ошкірена паща, хоч він і не ляскав зубами, лапи з кігтями, хоч він дичини і не розривав, тіло все в пір’ї, а ніс гачкуватий, хоч він нікого й не дзьобав; і він, тварину в собі несучи, тваринне нутро ізсередини бачачи, чув і мову безмовну тварин, чув усе разом із ними, чув їхню розмову, чув і далі в собі німу музику сфер, відлунням принесену з бездоння підземного мороку, і це була злагода й згода із тим, що не було іще створене, що ще не прибрало подоби живого, що тривожно дрімає у темних глибинах усього тваринного і наскрізь проймає німу його мову. І коли доти розпізнавав він властивості сутностей — сутности вовка й лисиці, кішки й папуги, коня і акули, — то тепер, на додачу, відкрилася сутність також тваринного, іще ненародженого, сутність іще без властивостей, іще не оформлена, сутність, що лиш набувала властивостей, і, зсередини побачене, в безодні розверженій пізнанню відкрилося дно всього того, що лежить під тваринним і поза тваринним, — відкрилося як щонайглибший і найпотаємніший корінь тваринної сутности; і все, що довкруж силкувалося надто незграбним чи надто вертким язиком здобутись на слово, все, що, нестворене, скреготало зубами і рвало жили, домагаючись створення, — все це було не лише розмаїття без ліку тварин, що розпадалось на окремі особини, як дощ — на окремі краплини, а й цілісність, єдність, як поєднані в хмарі краплини, — волога, що випадає із хмари і від коріння, від його плетениці підіймається знову до єдности, і ту тваринну сукупність у її непрозорій прозорості він усвідомлював і пізнавав, себе відчуваючи всією тваринною суттю прозорого тіла свого, що оце простувало, приналежним до тієї сукупности. Прозоро струмилося світло, ще прозоріш лилось, пізнавати воліючи, світіння за небесним шатром — яса пізнання, що його провіщала застигла зоря і з високости посилала на землю, у царство прозорого сну чи безсоння, тож це світло розтривожило навіть тварин. Цілий день проминув у безперервному й марному цьому никанні на незмірному обширі, а як сонце схилилось до заходу, ця тривога поглибилась; сад від краю до краю, до гір і долин, аж до самої безмежности все повнився й повнився тривожним неспокоєм, а як сонячна куля, червоно-розпечена, опустилася нижче і вляглась на далеке крайнебо, з наближенням ночі почалось несусвітне: зненацька навала тварин набула одностайности, зненацька вона набула і мети, стала просто-таки всезагальною; тварини ішли зусібіч — з усіх схилів, лісів — і понад річками тяглися до великої тої води, і навіть риба пливла течією униз; усе мандрувало без страху, без поспіху, але мандрувало, либонь, за чиїмось суворим наказом, бо вслід за походом тварин річкові береги незагайно змикалися, знизу на землю невідпорно вже тиснуло буйне коріння, все росло, виганялося до неймовірних висот, кожна галузка галузилась і розросталася до непролазної хащі, над землею здіймалися випари первісних заростів, у яких могли жити хіба що тритони та саламандри, і навіть для птахів така гущина була надто густа, тож вони вили гнізда свої тільки у верховіттях; і жодна тварина з численних тих стад не загубилась дорогою, жодна не здохла, вони просто зникали, зникали у водах нічних, зникали в нічному етері, прилучались до сонмів лускатих, до сонмів пернатих, що населяють моря денні й нічні, простори денні й нічні. І він, хто мандрував разом з ними, він, ця двонога тварина, він, хто позбувся повік на очах, сну позбувся, хто мав риб’яче око і риб’яче серце, він стояв у прибережному мулі, звівшись на повний свій зріст, баговинням обвитий, весь укритий лускою, — якесь земноводне, що вийшло із водоростей, і сам як та водорість, лише музика сфер не змовкала йому, він чув її й далі, вона все лунала й лунала; бо зоставсь він людиною, він нічого не втратив, у ньому так само тремтіла невтрачена глибока жадоба людська мандрувати, і зірка далекого сходу так само сіяла над його головою. Так він очікував ранку, він, оце двоноге чудовисько — й усе ж, як-не-як, людина, що очікує ранку. І знов настав ранок, і на вологі тумани знов уляглося сонце; імлистим серпанком здіймались тумани з-над безкрайньої зелені, що, мов одна, мов суцільна рослина, заввишки як гори, важко дихаючи, розрослася, де був колись сад, а над нею — безхмарне склепіння, перламутрове в сірому світлі зірниці, трепетне дзеркало зеленого буйства внизу, воно теж важко дихало, як та рослина, й огорталось помалу все густішим туманом, щоб обернутись на хмару й опуститися вниз, а опалове сяйво зірок переходило в сіре. Він це бачив і ждав, що ось-ось піде дощ. Але дощ не пускався, хоча птахи літали низенько-низенько, цілі хмари пернатих та інших летючих створінь із нечутним пронизливим криком кружляли над нерухомою його головою, а нерідко й сідали на плечі. У ногах сновигали рибини, а він важко чалапав водою попід мулистим берегом, щось шукаючи, сам не знаючи що, та запевне не Плотію, радше, мабуть, те місце на березі, де вона зустрічала його; та вже нічого не можна було ні знайти, ані розпізнати, на рівномірно-зеленому застилі жодне з дерев не здіймалось над рештою, і він посеред мандрів своїх, які поза часом тривали, поблизу берега знову спинився, — чи то увагу його якимсь незбагненним чином прикувало це місце, чи то здолала його якась незбагненна, майже рослинна втома; і хоча руки у нього були мовби крила, на яких він завиграшки перелетів би через зелений цей застил, він, одначе, стояв і не рухався. Це було мов якесь передчуття нерухомости, що наближалася. Щось невимовно-небачене пурхало над головою, невимовно-небачене кишіло в ногах, подоби гігантських драконів шугали вгорі, поміж птахів, шмигали внизу, поміж риб — величезними зграями, величезні завбільшки, і верх перемішувавсь з низом, бо риба все новими й новими зграями злітала з води у повітря, а птахи все новими й новими зграями пірнали у воду, і одні й другі прибирали подоби драконів, і безперервно оберталися одні на одних, і
1 ... 141 142 143 ... 148
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть Верґілія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть Верґілія"