Читати книгу - "Гробниця"

Хол насумрився.

— Якщо автомобіль злетів з містка в річку, то фари могли розбитися.

— Так, але ти розповідав мені, що авто було не так уже й сильно пошкоджене, — заперечила Мередіт. — А ще поліція сказала тобі, Холе, що Шейла чула вищання гальм і все таке інше, правильно?

Він кивнув.

— Але ж Шейла щойно сказала нам, що саме цього вона й не чула!

— Та я й досі не…

Тут два моменти. Перший: чому звіт поліції неточний? Другий — хоча це й припущення: якщо твій батько справді не впорався з керуванням на повороті й перекинувся, то неодмінно було б більше шуму та хоч щось було б видно. Я не думаю, що всі фари відразу б розбилися.

Вираз обличчя Хола почав змінюватись.

— Ти хочеш сказати, що автомобіль скотили в прірву? Що він не сам туди з’їхав?

— Гадаю, це — найімовірніше пояснення, — відповіла Мередіт.

Якусь мить вони мовчали, уставившись одне на одного. Їхні ролі помінялися. Хол висловлювався скептично, а Мередіт наполягала на своєму.

— Є ще одне, — утрутилась у їхню розмову Шейла. Хол і Мередіт одночасно повернулись до неї, у запалі суперечки майже забувши про її присутність. — Коли я лягала спати, приблизно хвилин п’ятнадцять по тому, я почула, що їде ще один автомобіль. Через той дивний звук, що його я почула раніше, цього разу я навмисне визирнула у вікно.

— І що? — спитав Хол.

— І побачила блакитний «пежо», що їхав на південь у напрямку Сугреню. Мені тільки вранці дійшло, що то було вже після аварії, близько о пів на другу. Якби те авто їхало через місто, то водій не міг би не побачити машини, що впала в річку. Чому ж він тоді не сповістив поліцію?

Мередіт і Хол перезирнулись, відразу ж подумавши про автівку, припарковану з тильного боку готелю на службовій стоянці.

— А як ви побачили, що то був саме блакитний «пежо»? — спитав Хол, намагаючись не видати свого хвилювання. — Було ж темно.

Шейла почервоніла.

— То було авто такого самого типу та моделі, що й моє. Тут майже кожен другий має таке авто, — пояснила вона виправдувальним тоном. — До того ж за вікном моєї спальні — вуличний ліхтар.

— Що сказали в поліції, коли ви їм про це розповіли?

— Здається, вони визнали це несуттєвим. — Шейла глянула на двері. — Вибачте, мені вже час їхати.

Вона підвелась. Мередіт і Хол зробили те саме.

— Послухайте, — звернувся до неї Хол, засунувши руки в кишені. — Мені страшенно не хочеться нав’язуватись, але чи не могли б ви поїхати до поліційного відділку в Куїзі разом зі мною? І розповісти їм про те, про що тільки-но розповіли мені.

Шейла нерішуче похитала головою.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я вже зробила заяву.

— Знаю. Однак було б краще, якби ми з’їздили туди разом… — наполягав Хол. — Я бачив звіт про аварію, і більшості з того, про що ви мені щойно розповіли, у матеріалах немає. — Він пригладив пальцями свою неслухняну чуприну. — Я вас туди відвезу, добре? — Хол утупився в жінку своїми блакитними очима. — Просто я хочу докопатись до істини. Заради мого батька.

Зі стражденного обличчя доктора О’Доннел Мередіт здогадалася, наскільки важко їй зараз ухвалити рішення. Вона явно не хотіла зв’язуватися з поліцією. Проте її любов та повага до батька Хола взяли гору. Вона різко кивнула головою.

Хол полегшено зітхнув.

— Спасибі, — сказав він. — Я дуже вам удячний. Давайте я заїду за вами, скажімо, о дванадцятій. А ви тим часом усе добре обміркуєте. Гаразд?

Шейла кивнула.

— Я маю сьогодні вранці кілька невідкладних доручень — саме тому я й приїхала раніше, проте до одинадцятої я повернусь.

— От і добре. А де ви живете?

Шейла дала йому адресу. Вони трохи ніяково потиснули одне одному руки, а потім рушили до вестибюля. Мередіт пішла до себе, а Хол вийшов провести доктора О’Доннел.

І ніхто з них не почув, як клацнули двері — ті, що ведуть із бару до службових приміщень у задній частині готелю.

РОЗДІЛ 86

Джуліан Лоуренс важко дихав. Кров гупала йому в скроні. Сягнистим кроком він увійшов до свого кабінету й грюкнув за собою дверима так, що аж задрижало скло в книжкових шафах.

Тремтливою рукою він видобув із куртки цигарки та запальничку. Рука його тремтіла так сильно, що він не відразу зміг клацнути запальничкою й прикурити. Комісар казав йому, що хтось приходив зробити заяву в справі, якась англійка на ім’я Шейла О’Доннел, але вона нічого не бачила. Це був серйозний сигнал, бо десь він уже чув це ім’я, але не став уживати заходів. Оскільки поліція не взяла до уваги її свідчення, то все це видалось йому неістотним. У поліції йому сказали, що вона п’яничка.

Навіть коли вона заявилася сьогодні вранці до готелю; Джуліан не зміг уторопати, з чим це пов’язано. Іронія полягала в тому, що він став підслуховувати її розмову з Холом і Мередіт лише тому, що чув про її роботу в антикварному агентстві в Куїзі. Джуліан швидко вирішив, що міс Мартін запросила її поговорити про бусківську колоду Таро.

Дослухавшись до розмови, він згадав, звідки знає прізвище О’Доннел. У липні 2005 року на майданчику археологічних розкопок у Сабартських горах стався нещасний випадок. Джуліан не пам’ятав подробиць, але тоді загинуло кілька людей, включно з відомим місцевим літератором, чийого імені він наразі не міг пригадати. Проте нині це не важливо.

А важило те, що ця жінка бачила його авто. Джуліан був певен у неспроможності довести, що це була саме його автівка, а не якесь із багатьох ідентичних авт, але цього могло вистачити, щоб порушити баланс не на його користь. Поліція не сприйняла всерйоз її свідчень, однак якщо на цьому наполягатиме Хол, вони можуть змінити своє ставлення.

Він не міг повірити, що О’Доннел уже встигла якось пов’язати «пежо» з Домен де ля Кад, інакше вона навряд чи зважилась би сюди приїхати. Проте він не міг ризикувати, чекаючи, доки в неї з’явиться така думка.

Він мав щось удіяти. Знову його змушують, як і у випадку з братом, удатись до крайнощів. Джуліан глянув на малюнок, що висів на стіні над його столом, — древній символ Таро, який пропонував безкінечні можливості; натомість чоловік відчував, як його заганяють у пастку.

На поличці під малюнком лежали предмети, знайдені ним під час розкопок на території маєтку. Джуліан не