Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Потім Даґні помітила, що хмари не розсіюються, а стоять, застиглі, над обрієм, і зрозуміла, що літак тримає курс на гори Колорадо, і що вона знову змушена буде пережити боротьбу зі стихіями. Вона відзначила це для себе без жодних емоцій. Їй було абсолютно байдуже, чи її літаку і її тілу не забракне сил спробувати це ще раз. Поки залишається бодай трохи сили, вона переслідуватиме цю зникому плямку, яка забирає останнє, що залишилося в неї на цьому світі. Даґні не відчувала нічого, крім порожнечі, яку покинув вогонь, сповнений ненависті, злоби та відчайдушного імпульсу боротися не на життя, а на смерть. Усе злилося в єдину крижану смугу, в єдине рішення — переслідувати незнайомця, хоч ким би він був, хоч куди б її привів, переслідувати і… Цієї думки Даґні так і не завершила, але її закінчення виникло немовби саме собою із порожнечі: і віддати своє життя. Але спочатку — забравши його у того чужинця.

Як автомат, її тіло виконувало рухи керування літаком. Внизу, в синюватому тумані, кружляли гори, а гострі вершини піднімалися на шляху, немов туманні скупчення мертвотної синяви. Вона помітила, що відстань між літаками зменшилася: переслідуваний збавив швидкість перед небезпечною перепоною, натомість вона летіла так само, не замислюючись про небезпеку, — лише м’язи її рук і ніг напружилися, щоб утримати літак на висоті. Її губи були настільки щільно стиснуті, що мало не перетворилися на посмішку: саме цей чоловік попереду вів її літак, думала вона; він дав їй силу переслідувати його з безпомильним автоматизмом сомнамбули.

Немовби підкоряючись її волі, стрілка висотоміра на панелі інструментів повільно піднімалася вгору. Даґні здіймалася і здіймалася дедалі вище, не знаючи, наскільки їй вистачить дихання, і як довго ще витримає пропелер.

Незнайомець летів на південний схід, до найвищих гір, що затуляли сонце.

Перший промінь світла торкнувся саме до його літака. На мить він спалахнув білим полум’ям, відкидаючи врізнобіч від своїх крил яскраве проміння.

Потім сонце осяяло вершини гір: Даґні побачила, як світло впало на сніг у розколинах, потім заструменіло гранітними схилами. Воно викарбовувало на схилах химерні тіні й надавало горам живої завершеності форм.

Даґні пролітала зараз над найширшою смугою гірського хребта Колорадо — незаселеного, непридатного для життя, недоступного для людей: ані пішки, ані на літаку. В радіусі сотень кілометрів приземлитися було неможливо. Вона поглянула на паливний датчик: залишалося щонайбільше на півгодини польоту. Незнайомець наближався до іншого, ще вищого хребта. Даґні здивувалася, що він обрав цей курс, де не було і не могло бути жодного повітряного маршруту. Їй захотілося, щоб цей хребет залишився позаду; вона сподівалася, що це остання перепона, яку вона могла подолати.

Літак незнайомця несподівано зменшив швидкість. Він почав втрачати висоту саме у ту мить, коли Даґні очікувала підйому. На його шляху виріс гранітний бар’єр, що рухався назустріч, наближаючись до його крил, — але довга, плавна лінія руху переслідуваного літака сходила вниз. Даґні не зауважувала ні поломки, ні зіткнення, ні механічного ушкодження; це виглядало, наче контрольований рух. Раптом на його крилах спалахнуло сонячне світло, літак пішов широкими плавними колами, проміння розбивалося об його корпус, наче водяні бризки. Це було схоже на приземлення там, де приземлення було немислиме.

Даґні дивилася, навіть не намагаючись зрозуміти, і не вірячи в те, що вона бачить, очікуючи рвучкого злету вгору, що дасть змогу літаку відновити свій курс. Але легкі, плавні кола спускалися дедалі нижче, до землі, якої вона не бачила і не насмілювалася щось припускати… Ряди гранітних зубців, неначе рештки велетенської щелепи, виросли між їхніми літаками. Вона не могла знати, що лежить на дні цього руху по спіралі.

Вона лише знала, що це не справляло враження самогубства, хоча, за логікою, саме ним і мало бути.

Даґні побачила, як на крилах блищить сонячне світло. Потім, наче тіло дайвера, що пірнає головою у воду, з розпростертими руками, літак поринув униз і зник за грядою гір. Вона летіла, очікуючи, що він з’явиться знову, не мала сили повірити, що стала свідком жахливої катастрофи. Вона наблизилася до місця, де впав літак. Здавалося, там мала бути долина, зусібіч оточена гранітними стінами.

Вона долетіла до долини і поглянула вниз. Там не було жодного місця для приземлення. І не було жодного сліду літака.

Дно ущелини на вигляд було, як поверхня земної кори, утворена в епоху, коли земля застигала, і відтоді залишилася незмінною. Перед очима Даґні постала гряда каміння, наваленого одне на одного. Брили нависали химерними утвореннями — з довгими, темними ущелинами і кількома покрученими соснами, які напівгоризонтально росли в повітрі.

Внизу не було рівної ділянки навіть завбільшки з носову хустинку. Тут не було місця, де можна було б сховатися літаку. Як, утім, не було видно і його уламків.

Даґні різко нахилила літак, кружляючи над долиною і поступово знижуючись. Завдяки грі світла, що її походження неможливо було пояснити, дно долини, здавалося, осяяне набагато яскравіше, ніж решта землі.

Вона могла досить чітко розгледіти, що літака там немає. Хоча це здавалося неможливим.

Даґні кружляла, опускаючись дедалі нижче. Озирнулася навколо; раптом, злякавшись, подумала, що цього спокійного літнього ранку вона, сама-самісінька, загублена в районі Скелястих гір, куди не долетить жоден літак, із пальним майже на нулі, шукала апарат, якого ніколи не існувало, переслідувала руйнівника, який зник так само, як він зникав завжди. Можливо, це була лише примара, видиво, що привело її сюди на загибель. Та наступної миті вона мотнула головою, щільніше стиснула вуста й опустилася ще нижче.

Подумала, що не може покинути таке велике багатство, як інтелект Квентіна Деніелса, на одному з цих каменів унизу, і якщо він живий і в межах досяжності, вона мусить допомогти йому. Вона опустилася всередину кола, оточеного стінами долини. Політ став небезпечний, простір дедалі тіснішав, але вона спускалася все нижче; її життя тепер залежало від її зору, який виконував два завдання: стежив за поверхнею долини і за гранітними стінами, в які, здавалося, незабаром вріжуться крила її літака.

Даґні відчувала небезпеку, як складову своєї роботи. Вона більше не мала жодного особистого стосунку до неї. Дике відчуття, що охопило її, було майже радістю. Це був останній шал програної битви. Ні! — подумки кричала вона, кидаючи виклик руйнівникові,