Читати книгу - "Нафта"

закінчення -тріні, дивився у бік «молодика» (котрого можна було так через силу назвати), який озивався з невідомого сховку, з ідеальної гальорчини, звідти, де ххх ххх справжній, маючи «пекельний», заохочувальний вигляд. Налякані й сповнені сподівань очі всіх присутніх були прикуті до того місця. Проте той чоловік зовсім не був молодиком, йому було вже добряче під тридцять, здаля виднілася його несамовита борода й так само несамовиті бакенбарди, а також несамовита шевелюра, надзвичайно густа, підстрижена до шиї, а на червонуватому носі поблискували товстезні окуляри. Отож обличчя не можна було роздивитись: знов-таки ніби гарчачи, як пес, гучний і сильний жалісливий (звинувачувальний) голос лунав з рудої шерсті, врешті почулося щось збагненне, ніби Паунд написав ще й таке: «Від тисячі свічок утворюється сяйво. Але жодна з них не псує сяйво іншої. Як і свобода окремої людини в ідеальній, фашистській державі». Заголовок з уривка «Фашио». Чоловік, який втрутився, «багатозначно» підкреслив суть.

Але який сенс мала така «багатозначність»? Це було зроблено задля пропагування неофашизму, щоб вдихнути нове життя в духовну й фінансову велич, яку хотів висміяти Паунд? Тоді як же так трапилося, що саме отець Памбо та той письменник з прізвищем, що закінчується на -тріні, підставилися під удар, принісши цей дивний твір, який є частиною Паундового всесвіту, на бенкет, де зібралися противники фашизму? Можливо (і хай яким страшним не видається таке припущення, воно не позбавлене логіки), вони змовилися зі «студентом», який перервав читання вірша? Але могло виявитися й зовсім протилежне: «студент» «несхвально», а отже, з презирством навів слова Паунда, підкреслюючи безсовісну непереконливість антифашистських поглядів учасників цього зібрання. Втім, можливо, й у цьому випадку отець Памбо та той письменник з прізвищем, що має закінчення -тріні, — це змовники того чоловіка, що завадив читанню, надаючи йому змогу втрутитися тоді вже не як прихильникові фашизму, а як його противникові, власне, це очевидно. З поведінки письменника, прізвище якого закінчувалося на -тріні й котрий так і стояв там, мов скелет, тримаючи свій папірець у руці, спантеличений та водночас ххх. Його ніби лялькові очі світилися, як у людини, яка насолоджується ганебною невдачею: як у того, хто з радісним здивуванням спостерігає, як його викривають, роблячи винним. Отак письменник, чиє прізвище закінчувалось на -тріні й чиї очі світилися надзвичайно незбагненним вогнем, зійшов зі сцени. А чоловік, що завадив читанню твору, знову зник у сховку, де гніздилася молодь і міжкласова боротьба. Однак я знову повторюю, що жодна дрібниця в ньому не видала б маленької таємниці, чи то була провокація фашистів, чи тих, хто проти них. Зрештою, може, то не були ані ті, ані інші, а той червононосий найманець міг бути звичайним дослідником Паунда чи навіть поплічником Шайвіллера.

Незабаром сталася ще одна подія, яка затягувала читання. Пані Джулія Мічелі ще не встигла відійти від захоплення, натхненної цікавості, через яку вона не могла всидіти на своєму місці, пожвавившись, наче курча, різко переводячи очі з письменника з прізвищем, що закінчувалось на -тріні, на чоловіка, який перервав його читання, перебуваючи мало не в екстазі від несподіванок, які приховують у собі демократія та публічні дебати, коли це, як вона непорушно ххх (хоч насправді вона тремтіла, адже жінку охопила така сама паніка, як і її чоловіка, котрий безутішно впав на стілець); та ось на підмостках знову з’явився письменник Ф. та жінка, яка його представляла, Антонієтта Карінелла, яка наразі широко усміхалася.

Вони поставали на свої місця, притулившись до занадто маленького столика, тож склянка з водою, яка стояла на срібній таці, почала подзенькувати. Подзенькувала, певно, протягом усього читання «Мегсі». Зустріли оплесками. Та, мабуть, не на такі оплески чекав письменник Ф.; хоча й удавав, що нетерпляче на них чекає і вважає це лише недемократичною дрібницею, втім, він, безсумнівно, найперший хотів розвінчати культ своєї особистості. Чоловік сидів, чимдуж намагаючись бути якомога спокійнішим, а пані Карінелла у цей час дитячим голосочком читала невеличку промову, повну компліментів, утім, суть у ній була правильна: знайомити усіх з письменником Ф. немає сенсу, адже його й так усі добре знають. Потому письменник Ф. витяг свою паперову купу й почав читати.

У залі досі зоставалося, ніби літаючи в повітрі, передчуття якогось лиха. Відразу зазначу, що я схиляюся перед величчю геніальності, але чому ж це наші генії, доживши до похилого віку, котрий мав би стати віком, сповненим мудрості, поводяться наче діти? Хіба є хтось, хто не знає, що втримати увагу такої публіки, як наша (навіть якщо це туринці), протягом цілісінької години, читаючи якийсь уривок, неможливо? Я зауважив, що навіть якщо ти винятково геніальний, втримувати зацікавлення публіки своєю особою більш як двадцять хвилин безкарно не вийде. До всього, це була незвичайна публіка, як і всі інші слухачі у ті перехідні роки: якщо лобові атаки та висміювання 68-го нарешті стали спокусами, яким піддавалися час від часу, то реставрації, яка прийшла їм на зміну, стабільність взагалі була зовсім чужою. Я ж казав, що появу відомого письменника зустріли з неабиякою пошаною: навіть дехто із сенаторів виказував своє схвалення, а добродійки навіть виявляли захоплення, хоч і було воно самоіронічним. Втім, оплески були куценькими, якимись неодностайними, безладними. А в глибокій темряві, серед галерейної публіки хоч ніхто не плескав, але й не свистіли, й навіть коли розпочалося читання, не трапилось чогось дуже неприємного, та в цьому було ніби якесь непорозуміння. У письменника Ф. був різкий, трохи жіночий голос, і говорив він ніби якось занадто наївно. Та щойно він вимовив слово, як хтось раптом не стримався від реготу, ймовірно, то був якийсь неук-селюк, може, навіть з півдня, який гадки не мав, що таке публічні обговорення на культурну тему, й який мав вроджене нетримання сміху. Втім, це не стало приманкою, яка б запалила ґніт, навпаки, йому закрили рота. Тим часом незабаром стало зрозуміло, що слово «тегсі» — це не «дякую» по-французькому, а означає воно саме «товари», себто є множиною слова «товар». І що «товаром», виявляється, були всі літературні твори та мистецькі вироби загалом. Уривок, який почав читати письменник Ф., налічував сторінок з двадцять друкованого тексту, і був він страхітливо щільним; до всього, промовець ще й зумисне говорив глухо, суворо, не хотів здаватись, захопившись інтелектуальною винятковістю свого виступу, мало не «ображаючи» зумисно всіх слухачів; одначе «ображав» він, використовуючи стиль, який був зовсім протилежний провокаторам. Він «ображав» непохитністю культури, а не залякуванням субкультури. Це було цілком зрозуміло.

На яку тему… Та хто її второпає, цю тему?