Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Ігорю не слід було його бити. Неприємності з поліцією мені не потрібні.

— Він вчинив правильно! Єдине, про що я жалкую, що не зробив цього сам! — виголосив Леонід.

— Треба було розібратися з ним раніше. Він збиткувався з нас роками! — вів далі Володимир.

— Це кафе-ресторан для нормальних людей. Нарвані мені тут непотрібні. Шаховому клубу покладено край! І якщо Ігор повернеться, я викличу лягавих!

— Якщо Клубу більше не буде, а Ігор не має права приходити, ми підемо деінде! — сказав Павло.

— От і добре!

Вони так і пішли — гуртом, високо задерши носа. Ми чесно повірили, що Патрік Бонне закрив Клуб через сутичку Ігоря й Саші. Згодом Жакі розповів мені, що він так вирішив іще під час продажу в Сен-Флурі. До всього, він так розраховував підвищити клас і рентабельність. Ніхто не тримав зла на Ігоря. Він створив Клуб, через нього ж його і прикрили. Торохтії датують той понеділок, 6 липня, офіційною кончиною Клубу, його грандіозної епохи, яку дехто досі згадує дуже емоційно та з жалем у голосі. Ніби кажучи: «То були добрі старі часи». Вони шукали гостинну кав’ярню десь поблизу, але нічого так і не знайшли. З настанням ясних днів прилаштувалися поблизу оранжереї Люксембурзького саду. Призвичаїлися грати там улітку й узимку. Вони прибули з країв, де й без того полярні температури. Вони не переймалися через потребу годинами сидіти на чистому повітрі. Начебто це бадьорило тіло і розум. До слова, дехто досі грає там у шахи.

23

О третій ночі прокинувся від тривоги, що стискала груди. Жодного звуку. Дощ за вікном. Паршивий видався липень. Я запитував себе, як там Саша, чи операція на носі пройшла добре? Треба завтра його відвідати. Відтак згадав, з якою люттю бив його Ігор, а він не захищався. Як Ігор міг перетворитися на таку тварюку? Чому вони всі гуртом його ненавидять? Що за секрет їх пов’язує, чого вони не розкривають його ні за яких умов? Чому він видав себе за Франсуа Ґотьє? Що йому приховувати? Зненацька я усвідомив, що знаю лише його ім’я. Прізвище було мені невідоме. Може, він був син відомої чи сумнівної особи? Чи один із тих військових злочинців, яких переслідує поліція всього світу і які переховуються під фальшивими іменами? Чи жодного пояснення не існує, це все не більш ніж його вибрик. Як члени Клубу не втаємничують своїх прізвищ, так само бережно він приховує своє. Я вирішив розкрити цю загадку й пошукати відповідь у нього вдома. Десь там має бути сховане його прізвище.

Вранці я вирушив до нього, на вулицю Монжа. Перед віконечком консьєржки висів список пожильців будинку за поверхами. На восьмому — із десяток імен. Ані Саші, ані Ґотьє — нічого з російським чи слов’янським звучанням. Я піднявся пожежними сходами на горішній майданчик. Його двері були непідписані. Прочинені, замок зірваний, вірогідно обценьками, через які тріснув дверний отвір. Кімнату пограбували. Вона була перевернута догори дриґом. Матрац спороли заразом із подушкою. Повсюди пір’я. Шафа порожня. Одяг купою. Обидві полиці зірвані. Книжки на підлозі. Посуд валявся там само. Я не знав, чи мені бігти в поліцію, чи попередити Сашу в лікарні. Я розчув якісь звуки. Зі своєї кімнати виходила молода жінка. Ми зустрілися минулої неділі, коли я приносив продукти. Я показав їй завдану шкоду.

— Це трапилося цієї ночі. Але я нічого не чула.

— Я прийшов за деякими Сашиними речами. Він у лікарні, — упевнено пояснив я.

— Нічого серйозного, сподіваюсь?

— Він вийде за три-чотири дні.

— Йому не щастить. Це його четверте чи п’яте пограбування. От у мене того року вкрали праску. Консьєржка ні за чим не слідкує.

— Ви знаєте, як пишеться Сашине прізвище?

— Прізвища я не знаю. Я завжди називала його на ім’я.

Я взяв поліетиленовий пакет, що валявся без діла, і склав у нього білизну.

— Я приберу кімнату та полагоджу замок, — сказала вона.

Я спустився, у кімнатці світилося. Я постукав у віконечко. Побачив, як з’явилася консьєржка.

— До кого ви? — спитала вона, прочинивши двері.

— Пригадуєте мене? Друг Саші. Я прийшов за його одежею. Його на кілька днів ушпиталили. Цієї ночі пограбували його кімнату.

— Знову! Та в тих кімнатках для прислуги і красти нема чого. За моїх часів злодії не виміщали злість на бідних.

— Ви часом не знаєте точного написання його прізвища?

— Він не розповідав мені, як його звуть.

— А на яке прізвище приходить пошта?

— Я працюю в цьому будинку сім років: він не отримав жодного листа.

— А світло?

— Лічильник залишився на прізвищі власника.

— Як тоді він сплачує за житло?

— Коли настає термін, він розраховується готівкою, щоквартально. Ще й за світло платить.

— Ви не виписуєте квитанції?

— Тут так не заведено. Коли він трохи запізнюється, його цим не діймають.

— Як він винайняв цю кімнату?

— Це було ще до мене. Гадаю, йому допоміг друг.

— У Саші немає друзів.

— Попередня консьєржка сказала, що то був хтось відомий. Тепер не згадаю, хто. До чого ви ставите мені ці всі запитання?

— Вам не здається підозрілим, що цей чоловік без прізвища і що лише його кімнату пограбували?

— Я не з поліції. Позаяк він платить за житло, не шумить і не смітить, решта — то не мій клопіт.

Я сподівався, що мені поталанить в аптекаря з майдану Монжа — того унікума зі стрижкою йоржиком та англійською краваткою. Відповідь я знав наперед.

— Саша? Я не знаю. Я завжди так його звав. Як він? Чи думає щось робити з боргом?

Я повернувся до лікарні Кошена, вирішивши домогтися відповіді від чоловіка, якого не існує. Зараз він зрозуміло й точно роз’яснить мені причини ненависті членів Клубу. Цього разу він не заховається ні за ухильною посмішкою, ані за якимось викрутасом. Я постановив собі, що ніхто більше мене не проведе.

У лікарняній приймальні я звернувся до жінки за віконцем.

— Не підкажете, у якому корпусі лежить мосьє Франсуа Ґотьє?

Вона глянула на мене, зняла слухавку, перекинулася кількома словами по телефону.

— Можете присісти. Зараз хтось підійде.

— Мені лише потрібен номер палати. Звичайний візит.

— Вам треба зачекати. Ви не можете піти туди сам.

Я сів у залі очікування. За десять хвилин я помітив лікаря, який оглядав Сашу напередодні. Він сказав слідувати за ним. Замість зайти до корпусу лікарні, ми