Читати книгу - "Гра янгола"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У листі Семпере-син розповів мені, що Ізабелла й він після кількох років бурхливих заручин, які кілька разів уривалися, зрештою одружилися 18 січня 1935 року в церкві Святої Анни. Їх обвінчав, усупереч усім сподіванням, дев’яносторічний священик, який виголосив прощальну промову на похороні старшого Семпере і який, попри всі намагання та зусилля єпископату, уперто відмовлявся померти й далі робив усе по-своєму. Через рік, за кілька днів до того як вибухнула громадянська війна, Ізабелла народила хлопчика, який тепер носить ім’я Даніель Семпере. У жахливі роки війни їм довелося пережити чимало труднощів, і незабаром по тому, як війна закінчилася, під час того чорного й клятого миру, який отруїв небо й землю назавжди, Ізабелла захворіла на холеру й померла на руках у свого чоловіка на тому поверсі над книгарнею, де вони мешкали. Її поховали на горі Монтжуїк у той день, коли Даніелеві виповнилося чотири роки, під зливою, яка тривала два дні й дві ночі, і коли малий запитав у батька, чи то небо плаче, він не зміг здобутися на голос, щоб відповісти.
У конверті, на якому було написане моє ім’я, був лист, що його Ізабелла написала мені в останні дні свого життя – вона примусила чоловіка заприсягтися, що той надішле його мені, як тільки довідається про місце мого перебування.
Любий Давиде!
Іноді мені здається, що я почала писати вам цього листа багато років тому й ніяк не можу його закінчити. Минуло багато часу, відтоді як я вас бачила востаннє, після чого відбулося багато подій, як жахливих, так і дріб’язкових, а проте не було дня, щоб я не згадувала про вас і не запитувала себе, де ви тепер, чи знайшли ви нарешті мир, чи пишете, чи, може, перетворилися на старого буркотуна, чи знайшли кохання й чи пам’ятаєте про нас, про маленьку книгарню «Семпере та син» і про найгіршу помічницю з тих, яких ви будь-коли мали.
Боюся, ви поїхали, так і не навчивши мене писати, бо я не знаю ані як почати, ані якими словами виразити те, що хотіла б сказати вам. Мені хотілося б, аби ви знали, що я була щасливою, що завдяки вам я зустріла чоловіка, якого покохала і який покохав мене, і що разом ми народили сина Даніеля, якому я щодня розповідаю про вас і який наповнив моє життя сенсом, що його не змогли б навіть приблизно пояснити всі книжки світу.
Ніхто про це не знає, але іноді я повертаюся на той мол, на якому стояла й дивилася, як ви від’їжджаєте назавжди, і бувають хвилини, коли я почуваюся дуже самотньою й плекаю надію на те, що ви коли-небудь повернетеся. Якби це сталося, ви переконалися б у тому, що, попри всі труднощі, які нам довелося пережити, книгарня досі відчинена, що місце, на якому стояв дім із вежею, досі порожнє, що всі ті брехні, які розповідали про вас, давно забуті й що цими вулицями тепер ходить безліч людей, чиї душі так заляпані кров’ю, що вони навіть не наважуються згадувати про свої страхітливі злочини, а коли щось і спогадують, то брешуть самі собі, бо не спроможні навіть подивитися на себе в дзеркало. У книгарні ми й далі продаємо ваші книжки, але з-під прилавка, бо вони оголошені аморальними, і в країні тепер повно людей, схильних знищувати й спалювати книжки, а також людей, які люблять їх читати.
Мій чоловік і лікарі докладають усіх зусиль, щоб мене обманути, але я знаю: жити мені залишається зовсім мало. Я знаю, що скоро помру, і, коли ви одержите цього листа, мене вже не буде на світі. Тому я й вирішила вам написати, бо хочу, аби ви знали, що я не боюся й сумую лише тому, що лишаю доброго чоловіка, який наповнив сенсом моє життя, і мого Даніеля самих-одних у світі, що з кожним днем, як мені здається, стає дедалі більше таким, яким ви його уявляли, а не таким, яким я вірила, що він може бути.
Я захотіла вам написати, аби ви знали, що, попри все, я жила й вдячна за той час, який провела тут, я вдячна долі за те, що познайомилася з вами й ми були друзями. Я вирішила вам написати, бо мені хочеться, щоб ви мене пам’ятали, і якщо одного дня матимете когось, як я маю свого маленького Даніеля, щоб ви розповіли йому про мене й щоб завдяки вашим словам я жила завжди.
Я люблю вас.
Ізабелла
Через кілька днів після того, як я одержав цього листа, у мене виникло відчуття, що я не сам на цьому піщаному березі. Про його присутність мене повідомив світанковий вітерець, але я не хотів і не міг утікати. Це сталося одного вечора, коли я сидів і писав перед вікном, чекаючи, пока сонце заховається за обрій. Я почув, як зарипіли дерев’яні дошки молу, і побачив його.
Хазяїн у білому костюмі повільно йшов молом і вів за руку дівчинку років семи-восьми. Я впізнав цю картину відразу – ту стару фотографію, яку Крістіна берегла протягом усього свого життя, не знаючи, звідки вона походить і що на ній зображено. Хазяїн дійшов до кінця молу й став навколішки поруч із дівчинкою. Обоє дивилися, як сонце розливається над океаном нескінченною річкою розплавленого золота. Я вийшов із хатини й пішов на мол. Коли я дійшов до кінця, хазяїн обернувся й усміхнувся мені. На його обличчі не було ані погрози, ані злості, лише тінь смутку.
– Мені вас бракувало, друже мій, – сказав він. – Бракувало наших розмов і навіть наших маленьких дискусій…
– Ви прийшли поквитатися?
Хазяїн усміхнувся й повільно похитав головою.
– Усі ми помиляємося, Мартін. І я не виняток. Я пограбував вас більше, аніж мені хотілося. Я зробив це не тому, що хотів завдати вам болю. Я зробив це зі страху. Зі страху, що вона відірве вас від мене, від нашої роботи. Я помилився. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти, але якщо я щось і маю, то це час.
Я пильно подивився на нього. Хазяїн, як і я, не постарів бодай на один день.
– Тоді чому ви прийшли?
Хазяїн стенув плечима.
– Я прийшов попрощатися з вами.
Він перевів погляд на дівчинку, яку тримав за руку і яка дивилася на мене з цікавістю.
– Як тебе звати? – запитав я.
– Її звати Крістіна, – сказав хазяїн.
Я подивився їй у вічі й кивнув головою. Відчув,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра янгола», після закриття браузера.