Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

— Так, гадаю, що так. То був вступний курс, не більше, але студенти вважали, що він знімає їм полуду з очей.

— Білі студенти?

— Білі студенти плюс кілька негрів. Ми були непривабливі для більш радикальних студентів-негрів. На їхню думку, наш підхід був надто академічним, не досить захопливим, заангажованим. А ми вважали, що досить запропонувати студентам погляд на багатства інших країн Африки.

— Ви з Кутзее були одностайні в цьому підході?

— Думаю, що так. Авжеж.

— Ви були фахівцем з африканської літератури, а він — ні. Він вивчав літературу метрополії. Як він почав викладати африканську літературу?

— Це правда, він не мав формальної освіти в цій сфері. Зате мав добре загальне знання Африки, мабуть, лише книжне знання, не практичне, він не подорожував по Африці, але й книжне знання не безвартісне, правда? Антропологічну літературу він знав краще за мене, зокрема й франкомовні матеріали. Він розумів історію, політику. Він прочитав твори всіх важливих авторів, які писали англійською і французькою мовами (звичайно, в ті дні корпус африканської літератури був невеликий, тепер ситуація інша). Були в його знаннях і прогалини — Магриб, Єгипет і т. д. Він не знав і діаспору, надто карибську, а я знала.

— Що ви думали про нього як про викладача?

— Добрий викладач. Не яскравий, а компетентний. Завжди добре підготований.

— Він мав добрі стосунки зі студентами?

— Цього я не можу сказати. Можливо, якщо ви знайдете його давніх студентів, вони зможуть допомогти вам.

— А ви самі? В порівнянні з ним ви мали добрі стосунки зі студентами?

— [Сміється.] Що ви хочете, щоб я сказала? Так, припустімо, я мала більшу популярність, більше завзяття. Я була молода, пам’ятайте, і для мене після всіх тих мовних лекцій було насолодою говорити про книжки, де йшлося про зміни. Ми становили добру пару, думала я, він поважний і стриманий, я відкрита й поривна.

— Він був значно старший за вас.

— Десять років. Він був на десять років старший за мене.

— Чи є що-небудь, що ви хотіли б додати на цю тему? Якісь інші його риси, які б ви хотіли прокоментувати?

— Ми мали любовний зв’язок. Мабуть, ви знаєте про нього. Він тривав недовго.

— Чому?

— Він був нежиттєздатний.

— Може б, ви сказали щось більше?

— Чи сказала б я щось більше для вашої книжки? Ні, поки ви не скажете мені, що то за книжка. Це книжка пліток чи поважна книжка? Ви маєте дозвіл писати її? З ким ви ще розмовляли, крім мене?

— Невже потрібний дозвіл писати книжку? А якщо прагнути дозволу, то в кого його брати? У виконавців, що дають раду майну Кутзее? Не думаю. Але я можу запевнити вас, що книжка, яку я пишу, поважна, це біографія, задумана з поважними намірами. Я зосереджуюсь на роках, відколи Кутзее в 1971—1972-го повернувся до Південної Африки і аж до його першого публічного визнання 1977-го. Мені здається, що це важливий період його життя, важливий, проте знехтуваний, період, коли він як письменник ще намацував ґрунт під ногами.

Щодо того, кого я обрав для інтерв’ю, дозвольте мені щиро розповісти вам про ситуацію. Я двічі їздив до Південної Африки, торік і позаторік. Ці поїздки були не такі плідні, як я сподівався. З-поміж людей, які знали Кутзее найкраще, багато померло. Фактично все покоління, до якого він належав, вимирало. А спогадам тих, хто ще жив, не завжди можна було довіряти. В одному чи двох випадках після невеликих з’ясувань виявлялося, що люди, як стверджували, буцімто знали його, знали іншого Кутзее (як ви знаєте, прізвище Кутзее не рідкісне в тій країні). Наслідком є те, що біографія спиратиметься на інтерв’ю зі жменькою друзів і колег, зокрема, сподіваюсь, і з вами. Чи цього досить, щоб заспокоїти вас?

— Ні. А що з його щоденниками? Що з листами? Записниками? Чому таке велике покладання на інтерв’ю?

— Мадам Деноель, я прочитав листи і щоденники, які були доступні мені. Тому, що написав Кутзее, не можна довіряти, принаймні як фактичним записам, і не тому, що він був брехун, а тому, що вигадував. У листах він для своїх кореспондентів перетворював себе у фікцію, у щоденниках робив здебільшого те саме — для своїх очей, а може, для прийдешності. Звичайно, як документи вони мають свою цінність, але, якщо ви хочете правди, повної правди, тоді, безперечно, вам треба поставити поряд із ними свідчення людей, які знали його живим, брали участь у його житті.

— Гаразд, а якщо ми всі вигадуємо, як-от ви кажете про Кутзее? Що коли ми постійно створюємо розповіді про своє життя? Чому моя розповідь про Кутзее має бути бодай трохи гідніша довіри, ніж те, що він пише сам про себе?

— Звісно, ми всі вигадуємо більшою чи меншою мірою, тут я не заперечую. Але що ви хотіли б краще мати: низку незалежних повідомлень із незалежних позицій, які потім можна спробувати синтезувати в якусь цілість, а чи масивну, унітарну самопроекцію, яку становить його доробок? Я знаю, чому я віддам перевагу.

— Так, розумію. Лишається інше питання, яке я порушувала: питання конфіденційності. Я не з тих, хто вважає, мовляв, тільки-но хтось помер, усі обмеження зникають. Тим, що існувало між мною і Джоном, я не конче готова поділитися зі світом.

— Я згоден із цим. Конфіденційність — ваш привілей, ваше право. І все-таки я прошу вас зупинитись і подумати. Видатний письменник — набуток усього світу. Ви близько знали Джона Кутзее. Коли-небудь і вас уже не буде з нами. Невже, по-вашому, добре, що ваші спогади зникнуть разом із вами?

— Видатний письменник? Як Джон реготав би, почувши ваші слова! Доба видатного письменника вже минула, казав він.

— Доба письменника як оракула — так, я згоден, ця доба минула. Але хіба ви не погодитеся, що добре відомий письменник — назвімо натомість його так, — добре відома постать нашого спільного літературного життя, певною мірою становить громадську власність?

— Моя думка про це не має значення. Адже має значення тільки те, що думав сам Кутзее. А тут відповідь зрозуміла. Він вважав, що розповіді про наше життя належать нам, і ми будуємо їх, як хочемо, в рамках обмежень, накинутих зовнішнім світом, а то й усупереч тим обмеженням, як ви й самі визнали мить