Читати книгу - "Війна Калібана"

- Ви навіжена? Ви вважаєте що після цього буде «завтра» ?

Амос махнув дробовиком уперед і почав повільно, обережно наближатися. Пракс ішов слідом, намагаючись дотримуватися тиші. З тих пір як він чув голос доктора Стрікленда пройшло декілька місяців, але галасливий чоловік міг бути ним. Це можливо.

- Давай раз і назавжди прояснимо це, - сказав чоловік, - у нас нічого немає. Нічогісінько. Єдина надія на перемовини це карти на руках. Тобто вони. Чому, по твоєму, вони живі?

- Карлосе, - звернулася жінка, як тільки Пракс підійшов до кутка, - обговорімо це пізніше. На базі вже є недружні сили, і якщо ти лишатимешся тут, коли вони прийдуть..

- Ага, - перервав їх Амос, - то що тоді станеться?

Відсік був такий самий як і інші. Стрікленд, - а це безпомилково був Стрікленд, - стояв біля сірого металевого транспортного контейнера який діставав йому до стегна.

У клітках для зразків було, півтузеня нерухомих - сплячих чи під заспокійливим, дітей. Також Стрікленд тримав у руках маленький пістолет, націлений на жінку з відео. Вона була в уніформі грубого крою, того штибу, яку обирають сили безпеки аби їх люди виглядали серйозно і лячно. З нею це спрацювало.

- Ми прийшли з іншого люку, - Пракс вказав за спину.

- Та?

Один склад вимовлений м’яко. Він луною відбився від транспортного контейнеру гучніше за тижні вибухів, рейкотронових стрижнів, криків поранених і помираючих. Пракс не міг дихати; він не міг рухатись. Він хотів попросити їх прибрати зброю геть заради обережності. Там була дитина. Його дитина.

Стріклендів пістолет гавкнув, і куля з якоюсь потужною вибухівкою перетворила шию і обличчя жінки на хмару крові і хрящів. Вона раз спробувала крикнути, але через те що майже вся гортань її була зруйнована, то її вистачило лиш на сильний, вологий видих. Амос підняв дробовик, але Стрікленд-Мерріан, чи яким би не було його ім’я, поклав пістолет на кришку ящика, і здавалося, майже розслабився з полегшенням. Жінка зсунулася на підлогу, кров і плоть розсипалися віялом, поволі опускаючись на підлогу немов покривало з червоної тасьми.

- Дякувати богу ви прийшли, - сказав вчений. - Ох, дякувати богу ви прийшли. Я стримував її так довго як міг. Докторе Менґ, я і уявити собі не можу, як це складно було для вас. Мені дуже, дуже шкода.

Пракс зробив крок уперед. Жінка зробила ще один судомний вдих, її нервова система відсилала сигнали куди заманеться. Стрікленд йому посміхався тією самою підбадьорливою посмішкою, яку він впізнав по багатьом візитам лікаря за минулі роки. Пракс знайшов пульт керування контейнером і став на коліна, аби відкрити його. Бічна сторона клацнула магнітним замком. Панель згорнулась, зникаючи в рамі контейнера.

На жахливу, бездиханну секунду це виявилась не та дівчина. Вона мала чорне, глянсувате волосся і коричневу, немов шкаралупа яйця, шкіру. Вона могла бути старшою сестрою Мей. А потім дитина ворухнулась. Це був не більше аніж порух голови, цього було досить, аби його мозок впізнав його дочку у тілі старшої дівчини. Всі місяці на Ґанімеді, всі тижні до Тихо і назад, вона зростала без нього.

- Вона так виросла, - сказав він, - вона дуже сильно виросла.

Мей скривилась, ледь помітні зморшки виступили прямо над її бровами. Це робило її схожою на Ніколу. А потім її очі відкрилися. Вони були пустими. Пракс вдарив по кнопці зняття шолома і підняв його. Станційне повітря дещо смерділо сіркою і міддю.

Погляд Мей сфокусувався на ньому і дівчинка посміхнулася.

- Та, - сказала вона знову, і підняла одну руку. Коли він потягся до неї, вона ухопила його палець кулачком і штовхнулась у його обійми. Він тримав її біля грудей; теплота і вага її невеликого тіла - більше не тоненького, просто малого, - вражала. Простір між зірками був меншим аніж Мей наразі.

- Вона під заспокійливим, - пояснив Стрікленд, - але стан її здоров’я чудовий. Її імунна система на піку ефективності.

- Моя дитина, - сказав Пракс, - моя золота дитина.

Очі Мей лишалися заплющеними, але вона посміхнулася і якось по котячому, задоволено муркнула.

- Я не в змозі виразити, як мені було шкода щодо цього всього, - озвався Стрікленд, - якби я міг хоч якось зв’язатися з вами, чи натякнути що сталося, клянуся, я б це зробив. Це було більше за якийсь кошмар.

- Тож ви стверджуєте, що вас тут утримували як в’язня? – поцікавився Амос.

- Майже весь технічний персонал був тут не зі своєї волі, - відповів кремезний вчений, - коли ми підписували контракт, нам обіцяли ресурси і свободу того штибу, про які ми могли лиш мріяти. Коли я починав, я вважав що зможу щось змінити. Це була жахлива, неймовірно жахлива помилка, я ніколи не матиму змоги принести достатню кількість вибачень.

У Пракса співала душа. Від серця почало розходитись тепло, сягаючи рук і ніг. Немов він прийняв найкраще у історії фармацевтики ейфорійне. Її волосся пахло дешевим лабораторним шампунем, яким вони в лабораторії мили собак у молодості. Він занадто різко підвівся, тож Менґова сила і маса підкинули його на пару сантиметрів від підлоги. Його коліна і підошви були слизькі і за секунду він зрозумів що він стояв у крові.

Втрутився Амос:

- Що з цими дітьми сталося? А інші деінде?

- В мене була змога врятувати лише цих. Їх приспали для евакуації, - пояснив Стрікленд, - але зараз нам потрібно полишити станцію. Мені потрібно дістатися до представників влади.

- І чому це вам потрібно? – знову поцікавився Амос.

- Мені необхідно пояснити їм, що тут відбувалося, - відповів вчений, - я маю усім розповісти про злочини, що їх тут було вчинено.

- Ага, добре, - погодився механік, - агов Праксе? Як вважаєш, справишся з цим? – він вказав дробовиком на щось на контейнері.

Пракс повернувся до Бертона. Йому було не просто відразу згадати де він і що робить.

- Ой, - відказав ботанік, - звісно.

Тримаючи біля себе Мей однією рукою, він узяв Стріклендів пістолет і навів його на вченого.

- Ні, - відреагував той, - ви не… ви не розумієте. Я тут жертва. Я мав це все робити. Мене примушували.

- Знаєте, - озвався механік, - мо’ я й вийшов з тих, кого люди вашого штибу кличуть пролетаріатом. Але це не означає що я дурний.