Читати книгу - "Великі сподівання"

Оскільки середа була не за горами, ми вирішили вертатися [425] до Лондона цієї ж ночі, всі втрьох у поштовій кареті, та й взагалі нам краще було забратися звідси до того, як розійдеться поголос про вечірню пригоду. Герберт дістав у місті велику пляшку примочки і в дорозі раз у раз змочував мені руку, через що я витримав поїздку більш-менш терпимо. Коли ми добулися до Тем-плу, був уже світанок, і я відразу ліг у постіль і не вставав до самого вечора.

Я так боявся, щоб ле розхворітися і не виявитися завтра ні до чого не придатним, що аж дивно, як я від самого цього страху не занедужав. Воно, певне, так би й сталося, коли ще взяти до уваги, скільки я пережив за попередній вечір,- якби не рятувала мене надзвичайна напруженість, яку я відчував у зв'язку із завтрашнім днем. У такій тривозі ми чекали на цей день, так багато надій покладали на нього і такою непевністю він був покритий, хоч уже й зовсім близький!

Не спілкуватися з Провісом у вівторок, звичайно, було найелементарнішим застережним заходом, але якраз це й посилювало мій неспокій. Я здригався щоразу, коли чув чиюсь ходу чи якийсь звук - мені здавалося, що його вже викрили й схопили, а тепер приходять мені сказати. Я переконував себе, що його й справді схопили, що мене гнітить щось більше, ніж страх чи передчуття, що він уже під вартою і що в якийсь таємничий спосіб мені це стало відомо. В міру того, як минав день, не принісши ніяких лихих вісток, як сутеніло й наставав вечір, мене проймав дедалі більший жах, що через хворобу я завтра буду ні до чого не придатним. Шарпало і опечену руку, і опечену голову, і вже мені уявлялося, що я починаю марити. Щоб не знепритомніти, я починав рахувати до великих чисел, повторював вивчені напам'ять вірші чи уривки прози. Часом перевтомлений мозок відмовляв мені, я тоді забувався на півслові або падав у напівдрімоту, а потім схоплювався й казав подумки: «О, уже,- починається гарячка!»

Цілий день від мене вимагали не рухатись, перев'язували наново руку, давали прохолодні напої. Запавши в сон, я щоразу прокидався з тією самою думкою, що й у хатині над шлюзом,- наче вже й пройшло бозна-як багато часу і нагоду врятувати Провіса проґавлено. Близько півночі я скочив з ліжка й кинувся до Герберта, переконаний, що проспав двадцять чотири години і що середа вже минула. Це було останнє виснажливе зусилля, [426] на яке я спромігся у своїй збудливості, бо після цього міцно заснув.

Ранок середи тільки-но зорів, коли я виглянув у вікно. Миготливі вогники на мостах уже поблідли, сонце над обрієм нагадувало віддалену пожежу на болотах. Ще темна й таємнича, річка спокійно текла попід мостами, які взялися холодною сіриною, і тільки де-не-де на них лягали багряні відблиски небесної заграви. Поки я дивився на громаддя дахів, серед яких дзвіниці й шпилі гостро врізались у надзвичайно прозоре повітря, сонце зійшло і річка заіскрилась мільйонами полисків, наче з її поверхні враз зірвали туманну запону. З мене також наче спала запона, і я відчув себе дужим та здоровим.

Герберт спав у себе на ліжку, а наш давній колега по науці на канапі. Одягтися сам без допомоги я не міг, отож я лише роздмухав у каміні вугілля, яке ще тліло звечора, і приготував для всіх кави. Невдовзі й вони прокинулись дужі та здорові, і ми впустили у вікна свіже ранкове повітря й подивились, як з припливом прибуває вода в річці.

- Коли о дев'ятій почнеться відплив,- жваво сказав Герберт,- будьте напоготові, ті, хто там чекає нас над Вітряковим ставком!

Розділ 54

Був один з тих березневих днів, коли сонце світить гаряче, а вітер дме холодом, коли на сонці літо, а в затінку зима. Ми прихопили з собою теплі куртки, я - дорожню сумку. З усього, що було у мене на світі, я взяв лише кілька найнеобхідніших речей, які вмістилися в цій сумці. Куди я поїду, що робитиму або коли зможу повернутись - нічого цього я не знав, та й не морочився цим, заклопотаний виключно Провісовим порятунком. Оглянувшись на мить на порозі, я мимохіть подумав, скільки ж то станеться подій, поки я знову побачу ці кімнати, якщо взагалі ще сюди вернуся!

Ми так, ніби вагаючись, підійшли до сходів Темплу, що над річкою, постояли там, все ніби вагаючись, чи взагалі варто спускатися до води. А щоб човен стояв унизу готовий і опоряджений - про це я вже раніше подбав. Продемонструвавши вподовж кількох хвилин це [427]своє вагання, на яке нікому було дивитись, крім двох-трьох земноводних, що постійно обсідали пі схопи, ми сіли в човна й відчалили - Герберт на носі, я за стерном. Приплив стояв тоді на найвищому рівні, було пів на дев'яту ранку.

План наш полягав ось у чому. О дев'ятій починається відплив, і ми разом з ним спускаємось десь так до третьої години, а потім гребемо далі вже проти течії, до самого смерку. На той час ми опинимось багато нижче Грейвзенда, поміж Кентом і Ессексом, де річка вже широка й на ній мало руху, де й береги майже не заселено - там лише зрідка трапляються надбережні шинки, в одному з яких ми й зупинимось. Там ми маємо перебути всю ніч. Пароплави - один на Гамбург, другий на Роттердам - вийдуть з Лондона в четвер о дев'ятій ранку. Залежно від того, де ми будемо, ми прикинемо, о котрій годині їх сподіватися, і окликнемо той з них, що надпливе першим - це щоб як нас з якоїсь причини він не візьме на борт, мати в запасі другий пароплав. А характерні обриси обох суден ми добре запам'ятали.

Опинившись нарешті при довго жаданому ділі, я відчув таку полегкість, що аж просто не вірилось, які сумніви поймали мене всього кілька годин тому. Свіже повітря, ясне сонце, рух на річці, рух самої річки - цієї живої дороги, що, здавалося, співчувала нам, підохочувала й підганяла нас,- все це сповнювало мене новими надіями. Мені тільки прикро було, що від мене так мало користі в човні, але ж моїх двоє товаришів були дуже вправні веслярі, і мало хто міг зрівнятися з ними, а такими широкими вимахами весел вони могли гребти хоч би й увесь день.