Читати книгу - "Природа всіх речей"

до боротьби за виживання, напевно, було б краще взагалі не пробувати жити. Єдиний непростимий злочин — обірвати експеримент зі своїм життям до моменту його природного кінця. Це ознака слабкості, що викликає жаль, бо життєвий експеримент і так швидко обірветься, в будь-якому випадку, тож варто відшукати в собі сміливість і допитливість і продовжувати боротьбу аж до остаточної й неминучої кончини. Втікати від бою за життя — боягузливо. Втікати від бою за життя — значить відцуратися від свого головного життєвого обов’язку».

Часом Алма мусила перекреслювати цілі сторінки списаного тексту, коли, підвівши голову від писанини, усвідомлювала, що хоч кілька годин не відривала руки від аркуша, писала вже давно не про мох.

Тоді вона робила квапливий обхід палуби — на кораблі, яким їй трапилось пливти того дня — а Роджер біг підтюпцем слідом за нею. Руки дрижали, а серце від надміру емоцій мало не вискакувало з грудей. Алма провітрювала голову й легені й обдумувала зроблене. Тоді поверталася до каюти, сідала за стіл із чистим аркушем паперу й починала писати все з початку.

І так сотні разів за чотирнадцять місяців.

Коли Алма прибула до Роттердама, її праця була практично готова. Не повністю, бо чогось там іще бракувало. Істота, що причаїлася в закутку її сновидінь, невдоволена й неспокійна, досі не зводила з неї очей. Це відчуття незавершеності гризло Алму, й вона вирішила не відступати від ідеї, доки остаточно її не приборкає. При цьому вона була впевнена, що більшість її постулатів неспростовно правильні. А якщо її теорія правдива, значить, вона тримає у руці доволі революційні сорок сторінок наукової розвідки. А що як її міркування хибні? Що ж, тоді вона — щонайменше — написала найдетальніший опис життя й смерті в одній колонії моху в Філадельфії, яка коли-небудь потрапляла на очі науковій спільноті.

У Роттердамі Алма зупинилася на кілька днів у єдиному готелі, де погодилися прийняти Роджера. Вони з Роджером до самого вечора блукали містом у даремних пошуках житла. Її щораз сильніше дратувало те, з якою відразою готельні службовці дивилися у їхній бік. Їй мимоволі подумалося, що коли б Роджер був гарним, милим песиком, їй би не довелося затрачати стільки зусиль, щоб знайти кімнату. Це видалось Алмі страшенно несправедливим, бо для неї цей малий рудий дворняга був по-своєму шляхетною твариною. Хіба він не переплив цілий світ? Скільки зарозумілих готельних клерків могли таким похвалитися? Але що зробиш, таке життя — упередження, приниження й решту неприємнощів.

Готель, що згодився їх прийняти, був занедбаною дірою, якою управляла підсліпкувата стара жінка, що зиркнула на Роджера з-за свого столу й сказала:

— Я мала колись такого самого кота.

«О Господи! — подумки вжахнулась Алма. — Ото жалюгідна тварина була».

— Ви ж не шльондра, га? — уточнила жінка. Алма ще раз сказала:

— О Господи! — цього разу вголос.

Вона вже просто не стрималась. Її відповідь, схоже, задовольнила власницю.

У потемнілому люстерку в готельному номері Алма побачила, що виглядає не надто пристойніше за Роджера. Боронь Боже їхати такою в Амстердам! Її вбрання було зношене й неохайне. Майже посивіле волосся — жорстке й розкуйовджене. З волоссям важко було щось вигадати, зате за два-три дні їй на замовлення пошили кілька нових сукенок. Вона вийшли не дуже гарні (викроєні за зразком тих давніх, практичних суконь, пошитих Ганнеке), зате нові, чисті й без латок. Алма придбала собі нові черевики. Вона сіла в парку й написала довгі листи Пруденс і Ганнеке, повідомивши їм, що дісталася до Голландії й планує залишитися тут на деякий час.

Гроші майже скінчилися. У подолах суконь ще були зашиті кілька золотих монет, але небагато. Вона й так залишила собі лиш дрібку батькової спадщини, й тепер, за стільки років у мандрах, витратила — одну коштовну монету за іншою — більшу частину свого скромного спадку. У неї зосталася сума, яка й близько не покриє найпростіших повсякденних витрат. Звісно, при крайній потребі вона завжди зможе роздобути більше грошей.

До прикладу, зайде в першу-ліпшу контору в порту Роттердама й, назвавши ім’я Діка Єнсі й назву батькової компанії — візьме позику під заставу майна Віттекерів. Але їй не хотілося цього робити. Вона вважала, що це майно по праву не належить їй. Для неї стало страшенно важливим — віднині й надалі — самій дбати про себе в цьому світі.

Відіславши листи й придбавши нову одежу, Алма разом з Роджером покинула Роттердам на пароплаві — найлегший відтинок їхньої мандрівки! — і вирушила в порт Амстердама. Зійшовши на берег, Алма залишила свої речі в скромному готелі біля пристані й найняла візника (якого за додаткових двадцять стіверів таки вдалося вмовити взяти Роджера за пасажира). Екіпаж завіз їх у тиху дільницю Плантаж, просто до воріт ботанічного саду «Гортус».

Алма ступила в промені надвечірнього сонця навпроти високого цегляного муру, що оточував сад. Роджер був біля її ніг, під пахвою вона тримала пакунок, загорнутий у простий коричневий папір. Біля воріт стояв молодий чоловік в охайному однострої сторожа — Алма підійшла до нього й запитала голландською, чи є на території «Гортуса» директор. Молодий чоловік підтвердив, що так, директор, звичайно, в саду, бо він приходить на роботу кожного дня цілий рік.

Алма всміхнулась. Ну звичайно, подумала вона.

— А можна з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Чи можу я поцікавитись, хто саме його питає і в якій справі? — спитав у відповідь сторож, осудливо глянувши на них із Роджером. Алма не мала нічого проти його запитань, але його тон їй не сподобався.

— Мене звати Алма Віттекер і моя справа — досліджувати мох і перетворення видів, — сказала вона.

— А навіщо директору з вами бачитись? — запитав сторож.

Алма рішуче випростала спину і, як рауті, взялася голосно перелічувати своїх родичів.

— Мій батько — Генрі Віттекер, якого дехто з ваших земляків колись називав «Принцом Перу». Мій дід по татові був «Яблуневим Чаклуном» при його величності Королю Англії Георгу III. Моїм дідом по матері був Якоб ван Девендер, знавець декоративних алое і директор цього ботанічного саду, який тридцять з лишком років провів на цій посаді, успадкувавши її від свого батька, який, своєю чергою, успадкував її від свого батька, і так далі, аж до року 1638-го, коли цей сад був заснований. Вашого нинішнього директора, наскільки мені відомо, звати доктор Діс ван Девендер. Він мій дядько. Його старша сестра має на ім'я Беатрікс ван Девендер. Вона була моєю матір’ю і поціновувачкою евклідової ботаніки. Мама моя народилась, якщо