Читати книгу - "Перлини української класики"

У Євгенія бризнули сльози з очей. Він ухопив її за руку.

– Пані, досить того! Ви рвете моє серце. Кожде ваше слово наново показує мені, як багато я стратив, тратячи вас.

– Ну, що там про се говорити! – мовила Регіна, всміхаючись сумовито. – Бачите, я стара баба, а перед вами ще світ широкий. Вам життя всміхається.

– О, чудово всміхається! – гірко скрикнув він. – Ні, пані, позвольте й мені сказати вам правду… сказати те, з чим я прийшов сюди, побачивши вас.

Вона уважно поглянула на його лице.

– Догадуюся, що ви хочете сказати, – мовила, бліднучи на лиці.

– Ви бліднете, пані?

– Ну, говоріть, – мовила вона ледве чутно.

– Про ваше життя знав я не від учора. То значить, про життя пані Стальської. Бо се мені ані в сні не ввижалося, щоб пані Стальська – то були ви. Але про те, як жиється пані Стальській з мужем, знав я давно з уст самого пана Стальського. І коли вчора побачив, що пані Стальська – се мої святощі, найдорожчий скарб моєї душі, моя Регіна, се ви, пані, – коли я переконався, що пан Стальський не переборщив у своїм цинічнім оповіданні, – коли сьогодні отямився троха від того страшного удару і коли при тім добрі люди поквапилися зараз же посолити мою свіжу рану… Пані, ви відвертаєтеся?

– Говоріть, говоріть, – мов у сні, прошептала Регіна.

– Слухайте, пані… Слухай, Регіно! Хто се сказав тобі, що ти небіжка для мене? Хто сказав тобі, що нас ділить могила? Нас ділить фікція, а не могила. Лише крихітка доброї волі, крихітка зусилля – і тої фікції нема між нами. Літа минули – що ж, минули однаково для тебе, як і для мене. Обоє ми постарілися. Але проте ми не старі. А любов творить чуда. Вона відмолодить нас. Вона загоїть наші довголітні рани, покриє муравою забуття могилки наших молодих бажань, окрасить їх новим, хоч пізнім, але запахущим цвітом. Слухай, Регіно! Ніщо ще не страчене для нас! Любиш мене? Віриш в мене?

Він держав обі її руки, стискав їх у своїх гарячих долонях. Вона сиділа бліда, сумна і не гляділа на нього.

– Регіно, серце моє! Незабутня моя! Невже горе зламало тебе так, що ти перестала вірити сама в себе? Невже всяке бажання і всяка надія щастя замерли в твоїй душі? Озовися! Скажи слово! Зірви ті огидливі пута, якими сковано тебе. Адже ж я не вірю, щоб ти вважала святим і шановним те, що було для тебе десятилітньою нелюдською тортурою! Подай мені руку! Я все віддам тобі. Покинемо сей город, сей край. Світ широкий. Подамося геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний віри, а при тобі моя сила і віра зросте вдесятеро. Не згинемо. Заробимо собі на життя. Виборемо у нього все можливе. Видремо у нього, що тілько дасться, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас.

При остатніх словах Регіна затремтіла і підвела лице, мов нараз прокинулася зо сну.

– Призначений для нас! Ти читав у книзі призначеная? Ти знаєш, чи справді було для нас призначено щось інше, ніж те, що маємо?

– Регіно, се не відповідь на моє питання! – скрикнув він уражений.

– Слухай, Геню, оповідж мені про свої процеси. Я чула, як тебе хвалять, що ти один із найліпших адвокатів у краю. А дехто жалує: що за шкода, такий добрий адвокат, а пустився на хлопського защитника! Знаєш, коли чую такі похвали і такі нарікання, то в мені аж серце росте.

– Регіно! До чого се все веде? Остогидло мені адвокатство! Остогидли мені і хлопи, і пани, і суди! Скажи слово, Регіно, одно слово, – і ще сьогодні покинемо се прокляте гніздо, будемо вільні, будемо щасливі.

– Краденим щастям, так?

– Що там! Слово, пусте слово!

– Геню, Геню! Не говори того! Адже ж тут подвійна крадіж. Ти вкрав би мене від мужа, а я тебе від твойого діла, від тих нещасних, віками кривджених людей, що потребують тебе, що – нехай і так – не вміють оцінити тебе, але мають право до твоєї праці і помочі. Не бійся, вони пізнають тебе, і підуть за тобою, і віддячаться тобі. А я – що я? Тепер, у хвилі розворушення, ти бачиш у мені не те, що дійсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилеліяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарування, запал остигне, око заостриться на мої хиби, і наше крадене щастя переміниться на нову тюрму, нові кайдани.

– Регіно! Не говори так! – скрикнув Євгеній. – Я вже не дітвак. Давно відвик віддаватися ілюзіям і йти за хвилевими поривами. Те, що говорю – виплив моєї незламної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять мені, що бажання щастя і любові не вигасло в твоїй душі. Так чого ж отягатися? Що нас в’яже до сього гнізда? Люд? Хіба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати і який так само потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе, й мене! Адже ж я й так не зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя – то мука, то терпіння, пониження, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущуся якогось злочину! Регіно, Регіно! Змилуйся надо мною і над собою!

Лице Регіни при тих словах поблідло ще дужче, було бліде мов полотно. В губах не було ані кровинки, і вони тремтіли, мов два бліді рожеві листки від вітру. Її груди дихали важко. Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло і, обертаючися до Євгенія, промовила:

– Пане, я шлюбна жінка… чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!

І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.

XXVII

– Завтра маємо аж три терміни в гумниськім суді, – мовив до Євгенія конципієнт, подаючи йому до перегляду цілу пачку різних актів.

– Які терміни?

– Два досить важні, в ґрунтових справах. Третій – крадіж, але може мати певне значіння, бо справа потроха на політичнім підкладі. Одна партія в селі хоче позбутися немилого їй члена громадської ради і заденунціювала його за якусь крадіж. Найгірше те, що судить Страхоцький.

Євгеній кивнув головою, переглядаючи акти.

– Надто треба би там побрати деякі інформації, виписи з книг ґрунтових і з регістратури. Як пан меценас думають, чи маю їхати сьогодні і підночувати у о. Зварича, чи аж завтра досвіта?

– Я сам поїду, – промовив Євгеній.

– Пан меценас поїдуть? – не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі «дрібні» терміни.

– Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.

Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.

– Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Так на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?

Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.

– Ну, що? Маєте ще що сказати?

– Пан меценас самі їдуть?

– Сам.

– То, може, треба чотири коні?

– Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?

– Ну, я думав…

– Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.

Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.

– То вистарчать два?

– Вистарчать, вистарчать.

– Але конче мусять бути чорні, правда?

Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана – не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.

– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?

– Ну, я так думав.

– Але відки приходите до такої думки?

– Ну, чую, що пан меценас самі їдуть…

– Так що з того?

Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.

– Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.

Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.

– Що се з ним? – питав Євгеній конципієнта.

– Не розумію.

– Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.

– Я заходив