Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

4. Нарешті, що це таке: «вона подивилась очима, повними страждання»? Себто автор симпатизує Спиридоновій? Тій, що, нічого не вміючи робити, збирається топитися в Лопані? Ну і чорт з нею - хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцільний тобі... потапчик... чи то пак - потопчик сентиментальної і до того ж шкідливої води.

5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мішанини психологізму з сатирою. Коля мусить виступити в другій опері. Словом, ще раз білими нитками шито. Бездарно.

Письменник ще довго писав на бережках. На бережки він потратив багато більше атраменту, як на розділ! Письменник критикував себе до смертельної втоми. За столом він і заснув.

Що снилося письменникові - невідомо. Але і наступного дня він (в сенсі пописати) знову не дав собі спокою. Ще раз перечитавши перший і другий розділи, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистів якийсь бравурний марш і, скінчивши архібадьору арію, промовив:

- Це нічого. Це буквально нічого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу свої хиби,- значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кінця!

І, сказавши так, письменник знову сів до столу. Письменник написав:

Розділ третій

Спиридонова жила в глухому закутку однієї з старих харківських вулиць в одноповерховому будинку на кілька кімнат. Будинок стояв якось самотньо від інших будівель і одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтоні йому архітектор поставив якихось янголяток, що збиралися летіти кудись, по-друге, осідав він в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декілька клумб. До революції будинок цей належав якомусь поміщикові. Потім поміщик емігрував за кордон і в будинку осіла інтелігентська комуна (він так довгий час і називався «будинок комуни»). Але от і інтелігентська комуна розпалась і став будинок просто собі комхозівським будинком. Правда, декілька колишніх мешканців з «комуни» залишились тут, правда, він і за того часу, що про нього йде мова, кипів якимсь своєрідним життям, але вже тепер він ніяк не виділявся серед багатьох одноповерхових будинків,- це вже був звичайний собі будинок із глухого закутку.

На Спиридонову, очевидно, війнуло запахом молодих клумб, і вона, підходячи до дверей, сказала:

- Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! - вона в перший раз назвала Марченка Потапом.

- Не погано,- відповів Марченко і тут же висловив свою другу думку.- Але запах якийсь чи то тогорічний, чи то...

- Ви це добре підмітили,- гаряче підхопила Спиридонова й поінформувала.- Це, знаєте, запах з могилок... Тут багато чебрецю.

Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тільки опинився в коридорі, одразу ж зник у якійсь із кімнат, і назустріч Марченкові й Спиридоновій вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволі, роблено і з безперечно хижацькими намірами. Це була добре відома Потапові товаришка Люся - досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порівнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд і сказала:

- Ну-с, мільонок? Цікаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила дуже енергійні наголоси на цих таємничих «тут» і «там», але вони Марченка, мабуть, зовсім не зворушили, і він спокійно пробасив:

- Краще ви мене слухайте «там»!

- Ага! - скрикнула товаришка Люся.- Здрейфили?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говоріть,- не маєте? - вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: - Апаратчик!!

Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого співбесідника, але Марченко (будемо говорити правду) навіть оком не моргнув.

- Що й говорити,- спокійно говорив він.- Апарат велика річ. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.

Це вже був одвертий цинізм, і він не міг не обурити товаришку Люсю. Вона зірвалась зі спокійного тону.

- Ви ще й глузувати збираєтесь? - істерично закричала вона.- Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в'являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся від несподіванки навіть сіла на стілець. І, сівши, вона тут же вирішила рішуче «приперти до стіни» свого супротивника. Та далі сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збігати до своєї кімнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:

- Я зовсім не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зібранні.

- Там? - вказуючи пальцем в якусь стіну, прищулила око товаришка Люся.- Там, я знаю, як він буде говорити. Хай він говорить тУт!!!

- А я все-таки прошу покинути дискусію,- скинувши до зачіски стрілки своїх тоненьких брів, підвищила голос товаришка Спиридонова: - Я товариша Потапа зовсім не для того прохала сюди.

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з різних кімнат почали виглядати якісь зацікавлені обличчя. Вже хтось і десь голосно і викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака і зовсім іншим тоном промовила:

- Заспокійся, Лідусю! Я вже мовчу. Я в собі маю досить такту і... хай він іде.- Вона з презирством подивилась на свого супротивника і, роблячи галантний жест, додала: - Йдіть! Прошу!

Марченко зробив товаришці Люсі легкий, трохи іронічний уклін і пішов за Спиридоновою.

- Ну, от і моя кімната! - сказала Спиридонова, відчиняючи двері.- Прошу!

Кімната була така ж мініятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною ніхто б, очевидно, не ризикнув. На долівці валялись якісь огризки, на столі, поруч з флаконом одеколону, стояв примус і пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цієї кімнати не тільки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайністю. Вікно виходило в якусь кам'яну стіну, так що світла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкістю. Але й видно було, що не зовсім охайна господарка дуже охайно поводилась зі своєю головою (тут, до речі, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди - на долівці, на столах і на канапі,- всюди валялись книжки, книжечки й величезні монографії.

- І от ви, значить, у мене! - сказала Спиридонова, сідаючи біля Потапа. І якось, знаєте, вийшло це зовсім випадково... Ну, скажіть мені, ви думали сьогодні бути в мене? Очевидно, ні. Все в житті якось смішно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провінціал, на кожному кроці порушується принцип