Читати книгу - "Смерть у Києві"

усьому не з самою лиш дружиною, а й з усім людом. Київ знов загримів вічами, та попервах ніхто нічого не зауважив, здавалося, поверталися ті благословенні часи, коли простий люд вершив свою долю сам, лиш посилаючи князя туди та туди, наказуючи йому зробити се та те. Однак з часом помічено було, що на площі коло Софії щоразу відбувається мовби те саме, усталене згори, визначене твердо й неухильно в своєму перебігу, як церковна відправа; незрима воля завжди спрямовувала загальну думку саме так, як того хотілося комусь, простий киянин міг кричати до цілковитої втрати голосу, міг перериватися від крику, відстоюючи своє, а виходило, ніби кричав за чуже, за князеве, за непотрібне або й вороже собі.

Ярослава чи то поважали, чи просто боялися, щоб виявити йому непослух, та вже з сином його Ізяславом кияни повелися без будь-якої шаноби. Зібралися на своє власне віче на Подільському торговищі, коло Турової божниці, обурені утисками нового князя, а ще тим, що не довірив він людям, не роздав зброї, щоб відбитися від половців. Там же і зродилася зухвала думка про вигнання Ізяслава з Києва, і великий князь уперше в діях цього славного города був витурений за брами, мов чужий заброда.

Коли Ізяслав після бігання по Європі й збирання запомоги від усіх володарів, аж до папи римського Григорія, повернувся до Києва і в крові потопив невдоволення вільнолюбивих киян, він переніс усі торговища з Подолу на князівську Гору, а віча й геть заборонив, вважаючи те завеликою розкішшю.

Та життя брало своє, торговища знову повернулися після смерті Ізяславової на Поділ, бо Київ не вміщався на тісній Горі, кияни знов то самі, то за веденням князівським збиралися на віча, бо часи щодалі ставали тяжчі й лихіші, як для простих людей, так і для князів.

Два дні металися по Києву биричі й підвойські Ізяславові. Тоді настав день віча. Коли князь з усіма, кому належало бути коло нього по праву й по ліву руку, зранку їхав до Софії, виставляв поперед себе дружину і ждав, поки площа наб'ється народом, щоб з'явитися над усіма серед кам'яних вітрогонів опасані, мов Бог з хмари, мовити своє слово, виказати свою волю і впевнитися у підтримці всього Києва, підтримці добровільній і охочій.

їзяслав прибув до Софії, прийняв благословіння від митрополита Климента, повітався з боярством і ліпшими мужами, пустив розчулену сльозу з золотушних очей, схилившися в шанобливому поклоні перед Войтишичем, який з'явився пізніше за всіх, кленучи свої старощі, спеку і безчестя, яким загрожує Києву Долгорукий.

Все готове було для віча, крім… самих киян.

Вони не йшли. З'явилися горлодери й крикуни боярські, стали кожен у визначеному йому місці в різних місцях площі, стовбичили безглуздо й ганебно, а кияни не йшли. Ізяслав перемовлявся словом то з митрополитом, то з Войтишичем, то з ігуменом Ананією, то з чотирма Миколами, урочисто-задумливими для такого високого випадку; ще ніхто не наважувався першим звернути увагу на те, що діється на площі перед Софією, ще ждали, ще сподівалися, а вже сонце викочувалося з-за Дніпра, вже вдарило сліпучо на київські зелені пагорби, вже присвітило воно так, що сліпий міг побачити: вічова площа пуста й незалюднена; на ній лиш стовбичили оті дурні, розставлені завчасно Петрилом, котрі мали загубитися серед люду, сховатися в тісняві, стати непомітними виконавцями вищої волі, збудниками того шалу, в якому нищиться здоровий глузд, забуваються потреби, зате буйно розквітає те, що любе серцю князя і його підручних.

— Хто такі? — вигукнув розізлено Ізяслав, зневажливо наставляючи русяву бороду на розтиканих по площі бовдурів, а що питав не знати кого, то відповів його тисяцький, який мав у всьому вершити князівську волю в цьому городі:

— Петрилові люди, князю.

— Петрило де?

Петрило вичовгав з-позад боярства, шанобливо вклонився великому князеві, очі в нього блищали по-собачому, з них зникла утопленицька перлистість, яку виказував усім, кого вважав нижчим за себе.

— Кияни де? — поспитав його Ізяслав.

— Малися б тут бути, князю.

— Питаю — де? — червоніючи лицем, шиєю і очима, гаркнув Ізяслав.

— Дозволь, князю, прижену сюди всіх.

— Звідки приженеш?

— Прикмети вказують…

— Кияни де, питаю!

— Певно, коло Турової божниці…

Слів „Турова божниця“ після сина Ярославового Ізяслава не міг тепер чути жоден князь київський, жоден воєвода, жоден боярин.

— А будь воно прокляте! — стиха закляв Войтишич, зганяючи з широкого свого обличчя байдужу ласкавість, якою прикривався завше, мов скуратом скоморохи.

— Послати дружину та пригнати їх сюди всіх! — загули чотири Миколи, висовуючись один поперед одного на очі князеві. — А хто не впокориться — в Дніпер його!

Ізяслав заблимав своїми хворими очима, не знав, кого слухати, що чинити. В поході незмірно ліпше. Там дружина хоче завше того самого: битися, перемагати, здобувати! Там немає вагань, зникають сумніви, не треба слухати порадників, там ідеш наперед, пробиваєшся, проламуєшся, там все ясно і визначено наперед.

А тут? Кого слухати? І як порятуватися від остаточної зневаги й осмішнення з боку киян, які зібралися десь у підчерев'ї Києва, не захотіли підійматися на Гору, не прийшли до Софії, до голови Києва, а тягли князя донизу, на Поділ, потоплений водою, загорнутий пісками, голодний, обдертий, зубожілий, але незалежний.

Князь подивився на митрополита. Перевчений Климент на мовчазне запитання Ізяславове пробурмотів слова Ілларіона, піднесеного колись Ярославом Мудрим од простого пресвітера до митрополита всеї землі Руської: „Не зливаю розділення і не розділяю єдинства, поєднуються без змішання і розділяються нероздільно“.

Чотири Миколи жовтооко поблимували на слова митрополита, якому не могли забути одного з писань, де він картав усіх тих, хто домагається слави й знатності, прикладаючи дом до дому, село до села, набираючи собі бортей і пожен, ізгоїв і сябрів, підневільних хапаючи, вільних поневолюючи.

Тоді князь звернув свій погляд до Петра Бориславовича, який стояв посеред бояр, але вирізнявся поміж ними своєю пещеною чистотою і розумним спокоєм, що ним так і світилися його великі чорні очі.

Петро махнув своєю короткою рукою, мовби показуючи Ізяславові, серед яких дурнів доводиться йому стояти.

— Влада підтримується так само, як і здобувається, князю, — сказав спокійно. — Насильством або добровільністю. Ти не стосував ніякого насильства, коли йшов до Києва, самі ж кияни прикликали тебе з Переяслава, любий ти їхнім серцям, то як можеш вдаватися до засобів, тобі чужих і невластивих? Прислухайся до мудрих слів митрополита Климента.

— Меч — ото й уся мудрість, будь воно прокляте! — пробурмотів Войтишич. — Згадай, князю, як впокорював дружину Ростиславову і показував те всім киянам, зігнаним до Дніпра. Покажи тепер киянам, як вмієш упокорювати