Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

У ст. 94 КК передбачено вичерпний перелік примусових заходів медичного характеру. Ними є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Обрання конкретного примусового заходу визначається судом, виходячи з: 1) характеру та тяжкості захворювання; 2) тяжкості вчиненого діяння; 3) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

1. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване до особи, яка за станом свого психічного здоров’я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.

2. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання в психіатричному закладі і лікування в примусовому порядку.

3. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов’язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання в психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

4. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов’язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання в психіатричному закладі в умовах суворого нагляду.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового заходу медичного характеру, він може передати особу на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування в психіатричних закладах. Таке лікування має тривати до видужання або зміни ступеня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

Виходячи з того, що примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то, очевидно, що з часом під дією різних обставин, зокрема під впливом лікування, психічний стан особи може змінитися, вона навіть може цілком видужати. Тому в ст. 95 КК передбачено умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішуються тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрунтовано необхідність продовження, зміни або припинення застосування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов’язкового, не рідше одного разу в шість місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру.

Якщо підстави для припинення чи зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє до суду заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на строк, що не може перевищувати шести місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Відповідно до частин 3 та 4 ст. 95 КК у разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру можливі три різних наслідки:

1) якщо припинення відбувається через зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом;

2) якщо припинення відбувається через видужання осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, то такі особи підлягають покаранню на загальних засадах;

3) якщо припинення відбувається через видужання осіб, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, то вони можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та страждають на захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (ст. 96 КК).

Підставою застосування примусового лікування є: сукупність таких умов: 1) засудження особи за вчинений злочин до покарання; 2) наявність у неї хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Це можуть бути, наприклад, туберкульоз, венеричні захворювання та ін. Відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» алкоголізм та наркоманія до таких хвороб не належать, оскільки є соціально небезпечними захворюваннями.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарання примусове лікування проводиться в спеціальних лікувальних закладах.

1. Що таке примусові заходи медичного характеру?

2. До яких осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру?

3. Які підстави застосування примусових заходів медичного характеру передбачено КК?

4. Які види примусових заходів медичного характеру передбачено законом?

5. Що таке примусове лікування та які підстави його застосування?

6. Яка мета примусових заходів медичного характеру?

7. Яка відмінність між примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням?

1. Як уже зазначалося, суб’єкт злочину — це особа, яка досягла до вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб’єкта злочину виконує не тільки роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, а й є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної