read-books.club » Сучасна проза » У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

194
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра" автора Марсель Пруст. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 139 140 141 ... 182
Перейти на сторінку:
таємна розмова, німа через мою присутність, спричинена або колишніми зустрічами між ними, про які я не знав, або простим обміном поглядами, — а я тут третій зайвий, той, від якого оце ховаються. Навіть потому, як на гарсона гарикнув метрдотель і він пішов собі, Альбертина, снідаючи, все ще сприймала ресторан та сад як яскраво освітлений біговий круг, де мінялися задники і де то тут, то там з’являвся чорночубий боговитий бігун. Одної хвилі в мене ворухнулася думка: а що як вона оце схопиться з-за столу й побіжить за ним, покинувши мене самого? Але я скоро пустив у непам’ять це прикре враження, постановивши вже не їздити до Рівбеля; я взяв слово з Альбертини, яка запевняла мене, що була тут уперше, більше до цього ресторану не потикатися. А щоб вона не подумала, ніби я позбавляю її розваги, я сказав, що не хочу, аби вітроногий гарсон пускав їй бісики. Іноді я зазирав до Рівбеля, але завжди сам-один, і напивався, як це було зі мною раніше. Вихиляючи останній келишок, я розглядав розетку, вималювану на білій стіні, переносячи на неї всю розкіш моменту. В усьому світі існувала для мене лише ця розетка; я линув до неї, торкався її знов і знов, хоч вона тікала від моїх блудних очей; мене не обходила прийдешність, я вдовольнявся розеткою: так метелик в’ється над мотилем, укупі з яким він оце загине, заживаючи останнього залас-ся. А все ж допустити, щоб у мені, хай навіть у легкій формі, оселилася якась недуга, здавалося мені небезпечним, адже, спочатку подібна до невеличкої непомітної патології, ця недуга, якщо допуститися дрібної необережности, непередбаченої і неминучої, загрожуватиме різким загостренням. Мабуть, саме тоді я й мав би розлучитися навіки з жінкою, яка ще не встигла завдати мені лютої муки, бо я не ждав від неї зцілення, секрет якого мають у своєму розпорядженні ті, хто мучить нас. Мене заспокоювали вже самі наші прогулянки, дарма що зараз я розглядав їх єдино як переддень майбуття, яке знов, хоч і будило в мені якісь сподівання, навряд чи різнитиметься від минувшини: ми мандрували місцями, де Альбертина досі не жила (а жила вона в тітки чи в приятельок, де мене з нею не було) і в цьому крився їхній чар. Радість від них була радістю заспокоєння, але, зрештою, дуже глибокою. Бо через кілька днів, тільки-но мені згадалася ферма, де ми пили сидр, або церква Сен-Мар-Убраний, біля якої ми заледве прогулялися, тільки-но я уявив Альбертину, як вона йде зі мною в своєму точку, відчуття близькости цієї дівчини раптом якось ушляхетнило прості форми оновленої церкви, і, власне, та мить, коли сонячний фасад сплив у моєму спогаді, була для мене, мов великий„неболющий компрес, покладений на моє серце. Я завозив Альбертину до Парвіля, а ввечері заїжджав по неї, і ми вирушали до моря — полежати потемки на пляжі. Звісно, я бачився з нею не щодня, але бодай міг собі сказати: «Якби вона оповіла комусь, як бавить час, оповіла про курортне життя, то чільне місце посів би в оповіді я». Ми гуляли разом кілька годин поспіль, і то були такі заласні години, що навіть як у Парвілі Альбертина вискакувала з екіпажу, який я мав їй послати по неї за годину, я відчував себе в авті не самотнім, ніби, йдучи, вона залишала на сидінні квіти. Я міг обійтися без щоденної зустрічі з нею; я розлучався з нею щасливий, я відчував, що заспокійлива сила цього щастя може тривати кілька днів. Аж це я чув, як Альбертина, покидаючи мене, каже тітці або приятельці: «Отже, завтра, о пів на дев’яту. Цур, не спізнюватися, о чверть на дев’яту вони будуть уже готові». Мова коханої жінки подібна до ґрунту з під-шкурною зрадливою водою; за її словами чується крижаний холод невидимої водяної тафлі; на поверхні сочаться якісь підступні струйки, а сама тафля таїться у глибу. Коли я чув ці Альбертинині слова, пропадав увесь мій спокій. Щоб перебаран-чити цю таємничу зустріч о пів на десяту, про яку при мені мовилося натяками, я ладен був зажадати від неї побачення завтра вранці. Попервах вона вволяла б мою волю, шкодуючи, що її наміри не збулися, але, зрештою, здогадалася б, що руйнувати її задуми стало для мене потребою; тоді від мене почали б критися геть з усім. Та й те сказати, ці забавки, в яких я не брав участи, либонь, були досить безневинні, а не кликано мене, певне, просто з обави, що котрась із учасниць може здатися мені нудною чи вульгарною. На жаль, таке моє життя, занадто тісно сплетене з

Альбертининим життям, впливало не лише на мене; мене воно заспокоювало, а матір турбувало, і ця її турбота, з якою вона мені звірялася, порушувала мій спокій. Коли я якось вернувся додому в доброму гуморі, налаштований не сьогодні-завтра почати нове життя, — а покласти край нинішньому існуванню, як я гадав, залежало тільки від моєї волі, — мати, чуючи, як я звелів водієві з’їздити по обіді по Альбертину, сказала: «Багато ж ти видат-куєшся! (Франсуаза висловилась би по-простому, але образніше й смачніше: «Грошики тю-тю!») Не наслідуй, — тягла мама, — Шарля де Севіньє, про якого його ненька мовила так: «У його руці золото тане, як у горні». А потім, ти, як мені здається, надто вже часто роз’їжджаєш із Альбертиною. Запевняю тебе, це вже занадто, ти завдаєш їй дурня. Я була дуже рада, що ти розважаєшся; я й нині не проти твоїх побачень із нею, але що вас ускрізь бачать разом — це, далебі, негарно». Моє життя з Альбертиною, позбавлене — принаймні для мене — гострих насолод, життя, яке я щодня збираюся одмінити, обравши для цього спокійну хвилину, — це життя нараз стало мені на якийсь час необхідним, скоро я вчув загрозу для нього у материних словах. Я сказав мамі, що її слова, може, місяців на два, затримали постанову, якої вона від мене вимагала, що, мовляв, а що, якби вона нічого мені не казала, я ухвалив би її наприкінці цього тижня. Мама, бачачи, як її угрущання впливає на мене, засміялася (щоб не засмутити мене) й обреклася більше не нагадувати про це, аби не занапастити моїх добрих намірів. Але по бабусиній смерті щоразу, коли мама починала сміятися, цей сміх ізнагла вривався і переходив у скрушне ридання — чи то з каяття, що вона забула на хвильку

1 ... 139 140 141 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"