Читати книгу - "Вовк-тотем"

— Однак Улзій і Біліґ казали, що на власні очі бачили тут декілька сотень дзеренів і декілька десятків вовків, — зауважив Бао Шуньґуй, — як же вони могли безслідно зникнути всього за 20 днів?

— Хіба можна втримати тут дзеренів після того, як сюди з’явилися ті старі вовки? — сказав Бат.

А Саацерен розсміявся:

— Либонь, вовчі зграї понад усе бояться тебе, тож коли ти сюди з’явився, вони втекли. Людина, яка занадто ненавидить вовків, навряд чи вб’є вовка. Ось поглянь, Біліґ хоча й завжди в перших рядах виступає за те, щоб відпускати вовків, але коли розпочне на них полювання — так зразу цілу зграю і вловить.

— Ти вже, мабуть, і сам побачив, яка може бути користь від вовків, — звернувся Бат до Бао Шуньґуя. — Якби не було вовчих зграй, то це чудове нове пасовище давно б уже було згризене й запаскуджене дзеренами. Наші ж вівці, коли б прийшли сюди й почули запах дзеренячої сечі, і травинки б звідси їсти не схотіли. А це пасовище дійсно чудове — навіть коні не хочуть звідси йти! Думаю, нам уже час обрати місце й поставити намет, щоб коні й собаки відпочили після обіду, а в гори поїдемо вже завтра.

Бао Шуньґую залишалося тільки віддати наказ переправлятися через річку. Бат знайшов брід, де вода була неглибока, і з кількома мисливцями взявся за лопати, щоб накидати положисті схили по обидва берега річки. Потім Бат верхи на своєму коні повів за повід корінного коня, запряженого в підводу, на той бік річки, а мисливці облаштували намет із білої парусини на відносно рівній місцевості на східному боці схилу. Бат розпорядився двом мисливцям облаштувати місце для вогнища поза палаткою й нагріти чаю, а потім сказав Бао Шуньґую:

— Я поїду до південної ущелини, подивлюсь, може, знайду там пораненого дзерена, бо негоже мисливцю, опинившись тут, їсти привезене з собою в’ялене м’ясо.

Бао Шуньґуй радісно закивав головою, погодившись із такою думкою, тож Бат, узявши з собою двох мисливців і собак, поїхав до гір на півдні. Бар та Ерлан, які впізнали місце, де вони минулого разу вполювали дзеренів, з мисливським азартом мчали попереду.

Ян Ке ж усе думав про лебедів на озері, тому вимушений був відмовитися від поїздки з Батом і гарної можливості пополювати, а натомість залишився в таборі, піднявся на пагорбок якнайвище і звідти почав роздивлятись залишене далеко позаду лебедине озеро. Щоб побачити лебедів на цьому озері, він умовляв Бао Шуньґуя й Біліґа цілих два дні, аби вони дозволили йому поміж перших, ще до приходу всієї бригади, прибути сюди й отримати можливість намилуватись незайманими пейзажами лебединого озера. Цієї миті він думав про те, що озеро навіть красивіше, ніж те йому описував Чень Чжень, адже Чень тоді не був на східному боці річки, а берег тут крутіший і густий очерет не затуляє озера, тож можна охопити його все одним поглядом. Ян усівся на вкритому травою схилі, вийняв бінокль і, затамувавши подих, почав дивитись. Але якраз, коли він глибоко занурився в свої мрії, почув за спиною цокіт копит.

Бао Шуньґуй збуджено прокричав до нього:

— Гей, здається ти теж думаєш про лебедів? Їдьмо вдвох до озера підстрелимо одного й поласуємо ним. Тутешні скотарі не їдять крилатої дичини, навіть курятини! Я запропонував їм поїхати зі мною, але вони відмовились. Але — не хочуть, як хочуть, нам на двох більше дістанеться.

Повернувшись, Ян Ке побачив, що Бао Шуньґуй саме розмахує своєю напівавтоматичною рушницею. Яна Ке це справді налякало, він замахав руками й, затинаючись, почав казати:

— Однак… однак лебеді — це рідкісні птахи, їх у жодному… жодному разі не можна вбивати! Я вас дуже прошу! Я з дитинства дуже любив дивитись балет «Лебедине озеро», одного разу я три роки чекав, щоб побачити спільну постановку цього балету молодих, але заслужених радянських і китайських артистів, я того дня навіть пропустив усі уроки і взимку голодний простояв до опівночі в черзі, щоб купити квиток! «Лебедине озеро» — просто чарівне! Усі великі люди світу й усі освічені люди надзвичайно люблять лебедів, як же можна, потрапивши до справжнього лебединого озера, вбивати цих птахів, ще й їх їсти?! Якщо хочете когось убити, краще вбийте мене!

Бао Шуньґуй зовсім не очікував зустріти таку нетактовну людину, тож його захоплення миттю зникло, мов на нього вилили миску холодної води. Очі його розширились, і він у директивно-повчальному тоні заявив:

— Що ти тут патякаєш про лебедині озера?! Я бачу: в тебе в голові повно буржуазних ідей! Ти ж усього-на-всього тільки школу закінчив? Мій рівень освіти не нижчий від твого. Але ж, якщо не зігнати зі сцени «Лебедине озеро», то чи зможуть туди зійти «Червоні жінки-воїни»?[115]

Саацерен, побачивши, що Бао Шуньґуй, розмахуючи рушницею, намірився їхати до озера, поспішив підбігти до них і зупинив його, сказавши:

— Лебеді вважаються у наших шаманів священними птахами, їх у жодному разі не можна вбивати! Між іншим, голово Бао, ти що, вже передумав убивати вовків? Якщо ти зараз почнеш стріляти, то розлякаєш їх усіх пострілами, і вийде, що ми тільки дарма сюди приїхали!

Бао Шуньґуй завмер на мить, потім швидко зупинив коня й, повернувшись до Саацерена, сказав:

— О, добре, що ти нагадав, інакше дійсно б занапастили справу. — Він віддав свою рушницю Саацерену, після чого звернувся до Яна Ке: — Ну тоді їдьмо зі мною до озера, розвідаємо ситуацію.

Ян Ке без ентузіазму знову приладнав сідло, сів на коня й поїхав за Бао Шуньґуєм до берега озера. Коли вони під’їжджали, з озера злетіла ціла зграя