Читати книгу - "Похований велетень"

Аксель кивнув. А тоді, обертаючись, сказав, адресуючи слова в інший кінець кімнати:

— Ну, що ж, човняре, схоже, що небо прояснюється, — тож ми підемо. Щиро дякуємо за вашу добру волю надати нам прихисток.

Човняр нічого на це не відповів, але, коли вони вже надягали свої клунки, він підійшов допомогти і подав їм патериці.

— Щасливої дороги, друзі, — сказав він. — Бажаю вам знайти сина при доброму здоров’ї.

Вони знову йому подякували й уже виходили через арку, коли Беатрис раптом зупинилась і подивилася назад.

— Пане, ми вас покидаємо, — сказала вона, — і, можливо, вже ніколи з вами не зустрінемося. Чи дозволите поставити вам одне маленьке запитання?

Човняр, котрий усе ще стояв на своєму місці біля стіни, уважно на неї подивився.

— Ви раніше розповідали, пане, — провадила Беатрис, — про ваш обов’язок ставити запитання парам, які чекають на переправу. Ви казали про потребу переконатися, чи їхня любов є такою сильною, щоби дозволити їм мешкати на тому острові разом. І, пане, я би хотіла дізнатись ось що. Які запитання ви їм ставите, щоби з’ясувати те, що вам потрібно?

Здавалося, що на якусь мить човняр завагався. Та врешті він відповів:

— Правду кажучи, добра пані, мені не дозволено про таке розповідати. Насправді ми не повинні були сьогодні зустрітися, та волею дивного випадку таки перетнулись, і я про це не шкодую. Ви обоє були добрі до мене і стали на мій бік — за це я вам удячний. Тому спробую пояснити вам, наскільки зможу. Ви маєте рацію: це дійсно мій обов’язок — допитувати всіх, хто хоче переправитися на острів. Якщо йдеться про таку пару, як ви кажете, тобто про тих, хто стверджує, що їхній зв’язок надзвичайно міцний, тоді я повинен попросити розповісти мені їхні найбільш сокровенні спогади. Спочатку я прошу про це одного, потому — другого. Кожен повинен говорити окремо. Відтак незабаром істинна природа їхнього зв’язку стає зрозуміла.

— Але хіба це не складно, пане, — запитала Беатрис, — побачити, що саме лежить у людини на серці? Зовнішність так часто буває оманлива.

— Це правда, добра пані, та ми, човнярі, за довгі роки бачили стільки пар, що нам не потрібно багато часу, щоби розпізнати правду. Крім того, коли подорожні розповідають про свої найбільш сокровенні спогади, їм ніколи не вдається приховати правду. Пара може стверджувати, що її пов’язує любов, але ми, човнярі, можемо розгледіти натомість образу, гнів і навіть ненависть. Чи цілковиту байдужість. Інколи — страх самотності й нічого іншого. Віддану любов, випробувану часом, — таке ми бачимо лише зрідка. Та коли таке трапляється, то ми тільки раді переправити пару разом. Добра пані, я вже й так сказав більше, ніж було варто.

— І я вдячна вам за це, човняре. Я запитала, тільки щоби задовольнити свою старечу цікавість. А тепер ми залишимо вас у спокої.

— Щасливої вам дороги!

* * *

Аксель і Беатрис повернулися на ту саму стежку, яку вони перед тим проклали крізь зарості папороті й кропиви. Після грози земля під ногами стала ненадійною, тому, хоч як їм кортіло якомога швидше опинитися щонайдалі від вілли, вони не могли поспішати й ішли обачно. Коли подружжя нарешті дісталося до осілої дороги, дощ усе ще не вщух, і вони заховалися під першим великим деревом, яке трапилося на їхньому шляху.

— Ти вже промокла до нитки, принцесо?

— Не хвилюйся, Акселю. Ця накидка добре мене захищає. А ти промокнув?

— На мені не намокло нічого такого, що не зможе швиденько висушити сонце, варто йому лише виглянути.

Вони поскидали клунки на землю і сперлися на стовбур, переводячи подих. Через якийсь час Беатрис тихо сказала:

— Акселю, мені страшно.

— Чому, принцесо? У чому річ? Тобі вже нічого не загрожує.

— Пригадуєш ту дивну жінку в темному дранті, з котрою я розмовляла того дня біля старого терену? Може, вона і скидалася на божевільну обходисвітку, проте історія, яку вона мені розповіла, дуже схожа на історію цієї літньої жінки. Її чоловіка також забрав човняр, а її саму залишив на березі. І коли вона, плачучи від самотності, поверталася з бухти, то помітила, що переходить край високого пагорба, а попереду та позаду неї тягнеться довга-довга стежка, й усюди на тій стежці — люди у сльозах, — точнісінько, як і вона. Почувши це, я не надто злякалась і сказала собі, що до нас із тобою, Акселю, це не має жодного стосунку. Та вона вперто твердила, нібито ці землі прокляла імла забуття, — ми з тобою і самі часто про це замислювались. А тоді вона мене запитала: «Як ви з чоловіком доведете свою любов один до одного, якщо ви не пам’ятаєте свого спільного минулого?» І відтоді це не дає мені спокою. Буває, що від цієї думки мені стає дуже страшно.

— Та чого ж тут боятися, принцесо? Ми ж не маємо ні наміру, ні бажання перебиратися на якийсь острів.

— Усе одно, Акселю. А що, коли наша любов зів’яне раніше, ніж нам прийде до голови навіть подумати про те, щоби вирушити в таке місце?

— Принцесо, що ти таке кажеш? Хіба наша любов може зів’янути? Хіба тепер вона не сильніша, ніж тоді, коли ми були юні, легковажні та закохані?

— Але, Акселю, ми ж навіть не можемо пригадати тих днів. Як і років, які нас від них відділяють. Ми не пам’ятаємо ні наших гострих сварок, ані митей, якими ми насолоджувались і які берегли. Ми не пам’ятаємо ні власного сина, ні того, чому його немає поруч із нами.

— Принцесо, ми зможемо повернути всі ці спогади. Крім того, почуття до тебе, яке живе у моєму серці, ніколи не зникне. І байдуже, що я пам’ятаю, а що — забув. Хіба ти не почуваєш того самого, принцесо?

— Почуваю, Акселю. Та все одно задумуюся, що, може, ті почуття, які зараз живуть у наших серцях, схожі на краплі дощу, які все ще спадають на нас із мокрого листя, хоча дощ уже давно вщух.

Іноді мені здається, що без спогадів наша любов неминуче поблякне і помре.

— Бог такого не допустить, принцесо, — Аксель промовив це тихо, майже пошепки, бо відчув, як і в ньому забив ключем непоясненний