Читати книгу - "Гіркі землі"

— Лілю…

Олько точно кудись вляпався. Може, якась дівка від нього залетіла.

— У цьотки Зоні саркома. Я цілий день плачу. Вона тобі стільки доброго зробила!

— Я вже знаю. Олько сказав.

— Олько?

— Навіть Олько знає, хто така цьотка.

— Вона моя сестра! Як ти можеш таке казати!

Мама починає плакати, диван вгинається від її важкого брезклого тіла. Ліля відсувається якнайдалі. Їй солодко від того плачу, бо він розтоплює якусь крижинку в неї всередині. Ліля йде на кухню і їсть трохи схололий, але все одно смачний борщ, намастивши до нього гірчицею добрячий кусень хліба. Їсть неквапно, наче то ритуальна страва, кутя чи паска. Ця пізня вечеря обідньою стравою наче захищає її від вулиці, що просочується крізь відчинену кватирку разом з нічними демонами.

Тато сьогодні вже недосяжний для неї, з ним не вдасться поквитатися. Втім… Ліля відсуває миску, йде в передпокій, бере звідти татові щоденні кросівки і йде з ними на світло. Так і є: у візерунках підошви сліди цегляного пилу.

Її прогулянки Бориславом тепер нагадують розвідку. Вдома — «німецька» мова. Мама більше жаліє ту жирну суку, ніж рідну доньку. Вона навіть не намагається зазирнути в душу Лілі, хоча б грубо, як вона вміє. За п’ять років вони ще більше віддалились одна від одної. Тіпа Лілька більше татова донька, хоча тато ніколи її не захищав, просто не встрявав. І тепер такий самий. Став менший, схуд. Видно, мама гризе його, коли Лільки нема вдома. Олько любить тільки себе, але він не злий. Йому багато не треба.

Вони хочуть, щоб Ліля швидше вступилася до Італії, бо їм ліпше жити утрьох, отримувати гроші з банку, і бачити її раз на два роки. Все просто і ясно. Тому вони не готові до змін і сюрпризів. Їм воно все не у кайф. Ну, хіба, щоб грошей ставало більше, бо ціни ростуть.

У роті від вечора гидкий присмак борщу. Ліля купує кока-колу і велику шоколадку «Корона», а тоді переходить через місток до поліклініки. Будинки в цій улоговині наче гриби, тягне вогкістю і каналізацією. Колись там були копанки, коли Борислав сміявся, зараз не вчуєш духу нафти, та й ліпше не принюхуватися. Час від часу повінь оголює давні зруби, але що кому до струхлявілих дощок, ба й кісток нещасних ріпників, що їх убив запах ропи. Треба ж було додуматися поставити поліклініку в ямі, куди сонце не зазирає. Не лікування, а смуток. І тяжко від одного вигляду облупленої жовтої будівлі. За рогом — трохи просторіше. Тополі вздовж вулиці, що веде до вокзалу, на якому Ліля ніколи не була, бо звідти їздить два рази на день лише дизель до Дрогобича, завжди напханий студентами і робітниками. Тут нікого не зустрічають, і не проводжають, просто беруть штурмом вагони.

Хата маминої кравчині навпроти пустиря. Тут нічого не змінилось довкола. Ліля без вагань відчиняє хвіртку. Цвяшок засів у неї в голові, вона не замислюється, що чинить супроти бориславського етикету, не приховує своєї справжньої причини візиту. Ліля завмирає за хвірткою, дивлячись на город, але там немає більше казкової хатинки, мальв, соняшників. Може, то їй приснилось? Ліля сідає на сходи і чим більше сидить, тим сильніша паніка її охоплює від того, що вона не може бути певна бодай у чомусь. Гаряче сонце Італії довело її до божевілля. Замість того щоб принишкнути, зачаїтись і врешті охолонути, вона ходить наче мара по Бориславу. Хтось це бачить, хтось навіть стежить за нею, і одного дня заступить їй сонце на дорозі, й поставить перед нею дзеркало — і вона… вона себе не впізнає. Ліля зіщулюється на сходах, як пташка перед шулікою, вже готова втекти, як раптом хвіртка відчиняється, і в ній з’являється кравчиня, пані Анна. У неї вже голова сива, але волосся не хмаринкою, а жорсткими рівними пасмами.

— Ви на мене чекаєте? — питає пані Анна, підсліпувато мружачись. — А я за хлібом ходила.

Ліля підводиться і каже досить впевнено:

— Я — Ліля. Ви моїй мамі шили.

— Вже не шию, дитино, хіба можу щось підрубити. Слаба я, слаба…

Колись пухке лице тепер у складках.

— Я не шити. Просто так зайшла, спитати як ви. Я тепер в Італії. Ну… люди хотіли взнати, чи ви ще шиєте.

— Хто? — насторожилась пані Анна.

— Та моя цьотка з Ясениці. Питала, чи не пошиєте ви костюм.

— Ні, не пошию… — хитає головою кравчиня і показує спухлі покручені руки як коріння. — Видиш? Вночі так болить, що спати не можу…

— То від шиття? — перелякано питає Ліля і думає: чи знає Христя, що з нею може статись.

— Не знаю. Моя мама теж мала артрит, хоч не шила.

— Добре, я скажу цьотці, — мовить дівчина і простягає шоколадку пані Анні. — То вам.

— Мені? Ґречна дитина. А я тебе не спізнала.

— Хтось вам помагає, пані Анно?

— Донька приїжджає, син…

— То добре, — поважно киває Ліля. — Я в Італії надивилась, як…

Але пані Анну Італія не цікавить.

— Може, зайдеш на хвильку?

— Та ні, дякую, мені треба додому.

Ліля боїться, що зараз двері зачиняться і вона так і не дізнається те, за чим прийшла. Але вона боїться старої кравчині, бо та як рентген: миттю розпізнає брехню. Вона глибоко вдихає повітря і каже начебто байдуже:

— Я пам’ятаю, там на городі хатка стояла.

— Баба вмерла, ми з чоловіком розібрали хатку. Вже, певно, років сім буде.

— А що то за баба була?

— Полька єдна. Ми на її ґрунті хату збудували. Файна була кобіта, чесна. Ну й ми з нею добрі були, помагали, поховали навіть з ксьондзом, бо вона католичка була. Не мала родини, геть ніякої…

І знов підозріливий погляд: а шо тобі до тієї чужої баби? Ліля швиденько попрощалася і пішла. З кожним виходом у місто шлейф її гріхів супроти бориславської етики довшав і наближався час розплати — домашній скандал і навіть домашній арешт. Не то Ліля забула, як себе має поводити в рідному місті, не то нею керувало підсвідоме бажання зробити комусь гірше, щоб їй самій стало легше. Але було ще третє — яке вона не могла висловити, хоч воно вже майже крутилося на язиці.

Бориславом треба ходити удвох чи утрьох, маючи конкретний намір: закупи, кафе, гості, День міста, церква. Щоб усі могли читати твої думки. І бути кожен день при повному параді, бо ти дівка на