Читати книгу - "Метаморфози"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.
/630/ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,
Де, бува, й травки немає, а п’є — з каламутних потоків.
Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
Іноді тугу свою намагається вилити в слові —
Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег, —
/640/ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
Не впізнають її сестри-наяди{55}, та й Інах не знає,
Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,
Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
/650/ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
«Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій
Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
«Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я
Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.
Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
/660/ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —
В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди{56}
Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда{57}
/670/ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
От він, не гаючись, крила до ніг підв’язав і в могутню
Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
Так спорядившись, Юпітера син із високого неба
Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
«Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
/680/ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».
Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,
Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —
Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
/690/ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських{58}
Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
Часто вона жартома від зухвалих сатирів тікала
Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
Нивах живуть. Ортігійській богині{59} Сірінга складала
Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.
Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
Німфа з Лікея; тут Пан{60}, що в колючім вінку був із сосни,
/700/ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,
Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
Мчала наосліп, аж поки Ладон{61}, очеретом порослий,
Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
Він очерет під рукою відчув, а не тіло дівоче.
Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом, —
/710/ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».
Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
Стебла ім’я зберігають тієї наяди — Сірінга.
Все це хотів розказати Кілленій{62}, та в Аргуса, бачить,
Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
Бог на пів слові затих і, свій прут чародійний піднявши,
Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метаморфози», після закриття браузера.