Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Марійка, яка вже майже оговталася від вранішньої пригоди, розповіла про те, що сталося у Кулинецькій церкві. Пан Коцький мовчки похитав головою, дивуючись кмітливості та винахідливості дівчини, подумав трохи, і перепитав:

— Ти певна що Ворона заарештовано?

— Так, — твердо відповіла дівчина, — чого б тоді на церковному ґанку той Смикалюк чатував?

— Твоя правда, доню! Мені той товариш добре відомий, його до церкви налигачем не затягнеш…

— З ним ще хтось поряд стояв, але хто то був — не знаю, — дівчина знизала плечима.

— Добре. Діяла ти правильно, те, що в першу чергу знищила пошту — молодець! Завжди в першу чергу думай про нашу справу!

Марійці стало соромно. Її похвалив станичний, але він не знав, що в першу чергу вона усе ж побігла не до нього. А про справу тоді вона навіть і не думала…

***

Скворцов був лютий до нестями. Тримати все в кулаці та так ганебно проґавити! Дочекавшись кінця Служби й не виявивши зв’язкового, він наказав Гребінкіну та Туру блокувати двері, а Смикалюку — придивлятися до кожного, кого випускали з церкви. Тих, кого той не впізнавав, затримували й відпускали лише тоді, коли їх впізнавали друзі чи родичі. Окремо допитали чорнявого парубка та русяву красуню про те дівча, яке вони виводили з церкви.

— Та хто її зна… — знизав міцними плечима парубок, — дівці стало зле, священик велів вивести, от ми і вивели. А хто вона, чого вона — звідки я знаю?

Окремо допитана дівчина розповіла те саме слово в слово, та й сам Гребінкін чув, як священик наказав вивести дівча з церкви.

— Черт бы вас всех забрал! — вилаявся Скворцов.

Від Ковалишина вони так нічого й не добилися. Той уперто стояв на своєму: нічого не знаю, нікого не чекав, його хтось оббрехав, а хто оббрехав, за що, а головне навіщо — поняття не має. Йому добре натовкли пику, але це нічого не дало. Ах, як Скворцову зараз була потрібна та людина, яка приходила до нього вчора ввечері! Допитати б його! Пожартував той так невдало, тоді по ньому буцегарня плаче, а якщо ні — то вибити якісь додаткові свідчення. І справа була зовсім не в тому, винен чи не винен Ковалишин. Раз опинився у відділі НКВС — отже винен. Відпускати його Скворцов не збирався ні при якому розкладі. Справа була в тому, що наразі він точно знав — у Кулинцях є організація ОУН. А по-друге, маючи реальний шанс дістатися цієї організації, він його проґавив! І за це вже начальство його по голівці не погладить! Та й, за великим рахунком, і начальство тут ні до чого. Йому було прикро, що його, особисто його, пошили у дурні! І цілком можливо те саме дівча, яке так і не змогли відшукати. Дівчисько! Його! Старшого лейтенанта держбезпеки! З люті він щосили вгатив кулаком по столу. Від несподіванки Гребінкін здригнувся.

— Ну, поймаю!..

— Кого? — не зрозумів сержант.

— Девчонку…

— Какую?

Але старший лейтенант лише вишкірив зуби.

Скворцову наснилася якась чортівня. Ніби він за кимсь ганявся, когось шукав, а той, невловимий, весь час реготав над ним. Скворцов чув той регіт і шаленів, але ніяк не міг побачити, хто ж це над ним регоче. А невловима постать постійно зникала у пітьмі. Лейтенант, як не намагався, не міг її розглядіти. А потім невідомо звідки взялася молоденька дівчина, тицьнула в Скворцова пальцем та образливо посміхнулася:

— Ну, ти і слабак! Хіба ти того шукаєш? — і знов посміхнулася, показавши бездоганні рівні білі зуби.

Після цих слів Скворцов прокинувся і сів. Спустив ноги на підлогу, здригнувся, бо та була крижаною, і прибрав їх на ліжко.

«Как девушка изо сна говорила? Разве того ищешь? Я ищу связного и того, к кому он шел. Связная ушла… Как вьюн между пальцев! Хитрая, зараза, оказалась… Ковалишин молчит, доказательств против него нет, и он это знает. Ну, посидит месяц, второй, припаяю ему срок, но на организацию все равно не выйду! Так того ли я ищу? Права девка из сна, черт ее возьми, ой права… А если попробовать поискать того, кто сдал Ковалишина?»

Спочатку ця ідея Скворцову здалася не такою вже й вдалою, але добре обмізкувавши ситуацію, він зрозумів: наразі іншого виходу немає. Тоді почав пригадувати, яким був той молодик із темряви. Середнього зросту, неабияка, а прикмета, середньої статури, голос наче молодий, схожий на юнацький. Отже, треба шукати молодого парубка середнього зросту та статури, а голос його він запам’ятав, голосу не сховаєш! І ще… Якась думка промайнула тоді у нього в голові, якась дуже важлива думка. Вона стосувалась хлопця, що стояв у темряві за вікном.

«Что же я тогда подумал? Он отошел в тень, а я удивился… Ах, да! Зачем ему в тень уходить, если он сам пришел, добровольно? Зачем прятаться? Если ты хочешь сотрудничать с нами, так сотрудничай, а он лицо спрятал! Скорее всего, он хотел сдать именно этого Ковалишина, а больше никого другого. Значит, дело не в сотрудничестве, а дело, надо думать, в личных отношениях. Либо этот Ковалишин ему чем-то насолил, либо в чём-то мешал, словом, был лишним. Значит, искать надо в окружении Ковалишина. Хоть Кулинцы и большое село, но это все-таки не город, тут все о всех знают, надо только потолковать по душам!»

Задоволений результатом нічних роздумів, він з легкою душею заснув, і ніякі сновидіння його більше не бентежили.

Зранку послав за Смикалюком. Той прийшов не одразу, був похмурий, злий та якийсь засмиканий, начебто його довго шарпали у натовпі.

— Ты чего это такой задёрганный? — запитав його Скворцов.

— Та мало правець не вдарив! 3 Тернополя такі вказівки надсилають, що здуріти можна!

— Но-но! Ты тут не очень! За такие слова знаешь?.. И загреметь можно!

Смикалюк здригнувся та втягнув голову в плечі.

— Вот так вот… — задоволено промовив Скворцов, — а то болтаешь чёрте что!

— І зовсім не бозна-що! — несподівано викрикнув Смикалюк.

Мабуть таки допекло його до живого, бо не стримався. Скворцов здивовано відірвав погляд від паперів на столі та втупився у голову повітвиконкому:

— То есть, как?

— Дуже просто. З Тернополя прийшла вказівка: забезпечити біженців житлом, їхніх дітей оформити до школи, дати сіна худобі і таке інше…[10] А хтось запитав мене, де це усе брати? А хтось кошти мені на це виділив? А пишуть: під особисту відповідальність…

— Ты что несёшь, Смыкалюк? Это же наши люди! Такие же украинцы, как и ты!

— Може бути, але все