Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Тетті, я ж не кажу, що татко був поганою людиною. Просто говорю, що піклуватися про нього мусила я.

— Мене татко завжди розумів, — напористо заговорила Аделаїда, яка, оскільки була наймолодшою і, як сама вважала, батьковою улюбленицею, ніколи не втрачала нагоди нагадати про це сестрам. — Він про мене пам’ятав до самого кінця. У той день, як помер, він узяв мене за руку і сказав: «Адді, золотко, що ж вони зі мною зробили?». Хоч убийте, не знаю, чому він впізнавав саме мене. То було найнеймовірніше.

Гаррієт страшенно любила роздивлятися книжки Тет, серед яких були не лише томи про Атлантиду, а й більш визнані роботи, як-от Ґіббона15 й «Історія» Ридпата16, а також гора романів у м’яких обкладинках з кольоровими зображеннями гладіаторів — дія у них відбувалася в давні часи.

— Це, звісно ж, не історичні роботи, — пояснювала Тет. — Просто романчики з історичним тлом. Але вони дуже цікаві й повчальні. Я їх давала читати дітям у школі, щоб зацікавити їх Давнім Римом. Таке вже, мабуть, не спрацює, як врахувати, які книжки пишуть тепер, але в мене то гарні чисті романчики, а не гидота, як то зараз є. — Вона провела кістлявим пальцем — вузлуватим від артриту — по ряду ідентичних корінців. — «Г. Монтґомері Сторм». Здається, він писав ще й про епоху Регентства, під жіночим іменем, але не пам’ятаю яким.

Гаррієт романи про гладіаторів зовсім не цікавили. То ж були просто мелодрами в римському вбранні, а їй було неприємним усе, що хоч якось стосувалося любові чи романтики. Улюбленою з книжок Тет у неї був великий фоліант із назвою «Помпеї й Геркуланум. Забуті міста», ілюстрований кольоровими вставками.

Тет також вистачало ентузіазму, щоб роздивлятися його з Гаррієт. Вони сиділи на її вельветиновому диванчику й разом гортали сторінки, минаючи витончені фрески на зруйнованих садибах, пекарські ярмаркові намети, що ідеально, разом із хлібом, збереглися під п’ятиметровим шаром попелу, сірі й безликі тинькові скам’янілості мертвих римлян, досі скручених у тих же виразних стражденних позах, у яких вони дві тисячі років тому загинули під зливою золи на бруківці.

— Не розумію, як тим бідним людям не вистачило розуму втекти скоріше, — сказала Тет. — Напевно, тоді вони ще не знали, що таке вулкан. Може, то було щось таке, як тоді, коли на узбережжя Мексиканської затоки налетів ураган Камілла. Тоді було багато безтолкових людей, які під час евакуації з міста не захотіли виїжджати, а замість того сиділи й пили в готелі «Буена Віста», ніби то якась велика вечірка. То я от що тобі скажу, Гаррієт: коли вода спала, їхні тіла три тижні знімали з дерев. А від «Буени Вісти» каменя на камені не лишилося. Ти вже й не пам’ятаєш «Буену Вісту», сонечку. У них на склянках риби-ангели намальовані були. — Вона перегорнула сторінку. — Диви. Бачиш скам’янілого песика? У нього досі в зубах якийсь коржик. Я десь читала дуже гарне оповідання, саме про цього песика. Там в оповіданні він належав якомусь помпейському хлопчикові-жебраку. Песик його дуже любив і вмер, коли ніс йому їжу, щоб хлопчик мав чим перекусити в дорозі з Помпеїв. Сумно, правда? Звісно, ніхто того точно не знає, але, напевно, близько до правди, ти як вважаєш?

— Може, песик собі той коржик хотів.

— Сумніваюся. Розумієш, певно, їжа — то було останнє, про що та бідна тваринка думала, поки люди метушилися й кричали, а навколо сипався попіл.

Хоч Тет і поділяла інтерес Гаррієт до цього похованого міста з погляду людської цікавості, вона не розуміла, чому захоплення дівчинки поширюється навіть на найприземленіші й найменш вагомі аспекти руйнування: розбите начиння, брунатні уламки черепків, роз’їдені шмати невідомого металу. Вона точно не усвідомлювала, що одержимість Гаррієт уламками якось стосується родинної історії.

Кліви, як і більшість давніх родів у Міссісіпі, колись були заможнішими, ніж тепер. Як і в Помпеях, зараз від того багатства залишилися лише сліди, і поміж собою вони любили ділитись історіями про втрачені статки. Деякі були правдивими. Янкі справді покрали частину коштовностей і срібла Клівів, хоч і не такі величезні скарби, за якими тужили сестри. Суддя Клів важко пережив крах 29-го, а в старечому віці здійснив кілька катастрофічних інвестицій, передусім пустив основну частину заощаджень у божевільну схему розробки Автомобіля май­бутнього, який би літав. Як після смерті Судді виявили його зажурені доньки, одним із головних акціонерів тієї зниклої компанії був він сам.

Тож великий будинок, що належав сім’ї Клівів, відколи його збудували в 1809 році, довелося поспіхом продати, щоб сплатити борги Судді. Сестри досі побивалися з цього приводу. Вони в тому будинку виросли, як і сам Суддя, як його мати, баби й діди. Що гірше — людина, якій вони продали маєток, перетворила його на притулок для літніх людей, а згодом, коли в притулку відібрали ліцензію, на соціальне житло. Через три роки після смерті Робіна будівля згоріла дощенту.

— Громадянську війну пережив, — гірко бідкалася Еді, — а негритоси все одно його знищили.

Насправді ж будинок знищив саме Суддя Клів, а не «негритоси»: він сімдесят років у ньому нічого не ремонтував, як і сорок років перед тим цього не робила його мати. Коли він помер, підлога вже прогнила, опори сточили терміти, а весь каркас мав от-от розсипатися, проте сестри все одно з любов’ю згадували вручну розмальовані шпалери — чирково-сині17, з центифольними трояндами, — що їх прислали з Франції; мармурові полиці над камінами з вирізьбленими херувимами й канделябр із вручну нанизаним богемським склом, сходи-близнюки, збудовані спеціально для потреб будинку зі змішаними мешканцями: одні для чоловіків, інші для жінок, і стіна, яка розділяла верхній ярус будинку пополовині, щоб збитошні хлопці не могли серед ночі залізти в кімнати дівчат. Вони здебільшого забули, що на час смерті Судді чоловічі сходи, ті, що з північного боку, уже п’ятдесят років не бачили жодних вечірок і настільки струхлявіли, що користуватися ними було небезпечно; що в старечому маразмі Суддя мало не дотла спалив їдальню через нещасний випадок із парафіновою лампою; що підлога прогиналася, стеля текла, а в 1947-му східці на задній веранді розвалилися на друзки під вагою чоловіка з газової служби, який прийшов перевірити лічильник; а також, що ті славетні розмальовані вручну шпалери повідлуплювалися від тиньку величезними пропліснявілими фестонами.

Будинок, що цікаво,