Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

– Що сталося? – перепитав Алекс.

– Нове завдання, – відповів Джим, клацаючи зубами через «сік», – ми кличемо на допомогу і ведемо перемовини про звільнення заручників, коли поганці захоплять «Кент». Мчимо назад до астероїда, якщо вже він єдиний, за яким ми можемо сховатися.

– Зрозуміло, бос, – відповів пілот і додав стиха: – Я ладен вбити за парочку ракет або за гарненький вбудований у кіль рейкотрон.

– Я почув тебе.

– Розбудити діточок з нижньої палуби?

– Ні, нехай сплять.

– Прийнято, – відповів Камаль і відключився.

До того як мало початися прискорення, Джим увімкнув сигнал SOS. Канал до Аде залишався відкритим і, позаяк капітан відключився, дихання жінки знову було чути. Звук знову було увімкнуто наповну, і Голден відкинувся на прив’язі, очікуючи на удар прискорення. Алекс не розчарував.

– Одна хвилина.

Голос Аде був настільки гучний, що навіть спотворювався у динаміках скафандра. Та Голден не зменшував гучності. Голос дівчини надзвичайно спокійно рахував час до зіткнення.

– Тридцять секунд.

Джим відчайдушно волів сказати щось втішне, аби зробити смішним і неправдивим освідчення в коханні. Та гігант, що сидів у нього на грудях, лише реготав у відповідь своїми термоядерними дюзами.

– Десять секунд.

– Приготуватися до вимкнення реактора. Прикинемося мертвими після атаки, і вони не стануть стріляти ще раз, якщо ми не будемо ласим шматочком, – наказав Макдовел.

– П’ять, – мовила Аде.

– Чотири.

– Три.

– Дві.

– Одна.

«Кентербері» здригнувся, і монітор побілів. Аде спробувала вдихнути, але тут зв’язок обірвався. Свист статики майже розірвав Джимові перепонки, і той прикрутив звук. Тоді викликав Алекса. Раптом прискорення знизилось до притомних 2 g, а сенсори сплахнули перевантаженням. Через крихітне вічко в шлюзі лилося засліплююче світло. Джим закричав:

– Доповідай, Алекс, доповідай! Що сталося?

– Боже милий. Вони використали ядерні боєголовки. Вони підірвали «Кент» ядерними бомбами, – тихо й ошелешено доповів пілот.

– Який статус судна? Доповідай про «Кентербері»! В мене всі сенсори накрилися. Все просто побіліло.

Після довгої паузи Камал відповів:

– У мене теж сенсори вилетіли. Та я можу доповісти щодо «Кента». Я його бачу.

– Бачиш? Звідси?

– Угу. Це хмара пари завбільшки з гору Олімп. Його немає, бос. Його немає.

«Це неправильно», – розум Голдена протестував. Цього не мало статися. Пірати не стріляють ядерними ракетами по льодовозам. Ніхто не виграє. Ніхто не заплатить. А якщо ти хочеш вбити 50 людей, то зайти в ресторан з кулеметом ЗНАЧНО простіше. Він хотів гримнути, крикнути пілоту, що той помиляється. Проте вони мали витримати це разом. Тепер я старший.

– Отже, нова місія, Алексе. Ми тепер свідки вбивства. Відвези нас до астероїда, а я поки плануватиму відеотрансляцію. Розбуди всіх, вони мають знати, – наказав Джим, – а я поки перевантажу сенсори.

Старпом тремтливими руками методично вимикав і сенсори, і їхній софт, і за дві хвилини вмикав. Його нудило. Складалося враження, немовби він керує тілом віддалено. Хто винен: «сік» чи шок? Невідомо.

Сенсори увімкнулися. Як і будь-яке інше судно, що ширяло космосом, «Лицар» мав захист від радіації. Без цього ви не могли б поткнутися до Юпітера з його потужними радіаційними поясами. Та Голден міг побитися об заклад, що дизайнери, які розробляли специфікацію судна, не мали на увазі близький вибух дванадцяти ядерних боєголовок. Та команді пощастило. Вакуум міг захистити їх від електромагнітного імпульсу, але проникаюче випромінювання цілком могло спалити систему сенсорів. Коли сенсори повернулися, то вони відсканували простір, де був «Кентербері». Нічого більшого за софтбольний м’яч. Розвернувши датчики в напрямку кораблів-убивць, старпом зрозумів, що ті відходять у бік Сонця з легким прискоренням в 1 g. Голденові зробилося гаряче в грудях.

Скроні здавило аневризмовим гнівом, руки стиснулися в кулаки аж до болю в сухожиллях. Він повернув антену в напрямку противника і почав трансляцію вузьким променем:

– Це послання тому, хто наказав знищити «Кентербері», цивільний ваговоз, який ви щойно перетворили на газ. Ви не маєте просто так відлетіти, сучі вбивці. Мені плювати на ваші причини так вчинити, але ви щойно вбили 50 моїх друзів. Ви маєте знати, ким вони були. Я починаю передавати фото і імена усіх, хто щойно загинув на тому судні. Гарно роздивіться на справу ваших рук. Думайте над цим, поки я дізнаватимусь, що ви за одні.

Він закрив голосовий канал та почав передавати досьє команди на той корабель.

– Ти що робиш? – запитала Наомі не зі спікерів скафандра, а стоячи позаду з шоломом під рукою. Мокре від поту волосся прилипло до її голови та шиї. Обличчя було невиразним. Голден теж зняв свій шолом.

– Я показав, що «Кентербері» був справжнім судном, на якому жили справжні люди. Люди з іменами і родинами, – від «соку» голос тремтів більше, ніж старпому хотілося. – Якщо на тому борту є хоч хтось, схожий на живу істоту, то він має до кінця дня викинути винуватця до рециклера за вбивство.

– Я не думаю, що вони це оцінять, – відповіла Наомі і вказала пальцем на монітор позаду Джима. Супротивник тепер підсвічував лазером «Лицаря», але торпеди не випускав. Голден затамував подих. За декілька секунд лазери наведення було вимкнуто і двигун замиготів, надаючи кораблю значного прискорення. Згодом він почув, як різко видихнула інженер.

– Отже, «Кентербері» вже немає? – запитала жінка.

Голден ствердно кивнув.

– Їбать мене в сраку, – лише й сказав Амос.

Механік і лікар стояли разом на драбині. Обличчя Амоса поплямувало білим і червоним. Руки стискалися і розкривалися.

Шед впав на коліна, гарно вліпившись в палубу при 2 g. Він не плакав. Просто глянув на Голдена і сказав: «Кемеронові вже ніколи не отримати тую руку, я клянуся». Тоді закрив обличчя руками і затрусився.

– Гальмуй, Алексе. Нема сенсу поспішати, – мовив Джим в інтерком. Корабель плавно скинув прискорення до комфортного 1 g.

– Що тепер, капітане? – запитала Наомі та жорстко глянула: «Ви тепер відповідальні. Дійте належним чином».

– Найперше я б вибрав варіант знищити їх, але позаяк ми не маємо жодної зброї… слідуємо за ними. Спостерігатимемо, аби знати, куди вони чкурнуть. Покажемо усім, – відповів Джим.

– Охуєнно, – голосно прокоментував Амос.

– Амосе, – Наомі повернулася, – відведи Шеда вниз і, як потрібно, дай йому щось, аби заснув.

– Зрозуміло, бос, – чолов’яга підхопив лікаря за пояс та