Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

М-да… Новачки. А я хто? У сенсі, у цьому світі.

Це один портал назад я був грізний лицар, власник замку. Готувався взяти участь у майбутній Грюнвальдській битві і накрутити там гарненько хвіст тевтонцям. А зараз я невідомо де і бог його знає, в якому часі. А про гранд політик взагалі мовчу.

Невдалий якийсь початок. Не встиг навіть озирнутися до ладу, а вже влип у неприємності і майже одружився.

Хоча якщо вдуматися, що в цьому настільки страшного? У минулому світі за мною по п'ятах чернець тягався, а тут естафету перейме дівчина. Що, до речі, набагато приємніше і для здоров'я корисніше. І… моральний стан не псує. До того ж, дівчисько і справді доволі симпатичне. Не писана красуня, але цілком-цілком пригожа. Так що нічого носом крутити.

За роздумами, не помітив, як задрімав. Прокинувся від того, що на плече лягла важка рука.

Смикнувся спросоння, але відразу розслабився: впізнав старосту.

— Ти як? Що кажу розумієш уже чи спиш ще? — спитав співчутливо.

— Та не особливо… — не став я лукавити. — Немов туман у голові. Як із добрячого перепою.

— Це нормально. Деякі, після важкої сутички, і наступного дня прийти до тями не можуть. Тут соромиться нічого. Справа життєва... І поправна. Зорице! — гаркнув так, що я аж здригнувся. — Ану, піднеси гостю кваску медового!

Дівчина, немов у батька за спиною стояла, так швидко з'явилася поряд із великим берестяним кубком у руці.

— Дякую…

Пити й справді хотілося неймовірно. Жадібно сьорбнув і закашлявся від бульбашок, що шибнули в ніс.

— Уфф! Щипається!

— Отож бо… — прогудів Гліб Мирославович. — Мозки вмить прополоще. І сон, як рукою зніме. А тобі, хлопче, зараз не до сну.

— З чого б це? — здивувався я, дивлячись на небо. Судячи з яскравості зірок, до ранку ще далеко. — Саме час поспати.

— Тільки не вам двом…

— Не зрозумів?

— Іти тобі треба, Степане. Геть забиратися. І чим пошвидше…

— Знову не зрозумів?

— Кінний загін, що під'їхав, — це зірка інквізиторів. Кажуть, десь неподалік наших Комишин спостерігачі сплеск засікли. А це означає, що знову якесь створіння з Іномир’я пролізло. Сьогодні вони на тому березі заночують, а зранку пошук почнуть.

— Ну, а я тут із якого боку?

— Може, й ні з якого… — знизав плечима староста. — А може, інакше. Але краще тобі, хлопче, не ризикувати. З ними шукач, його навколо пальця не обведеш.

— Стривай, Глібе Мирославовичу, — я остаточно прокинувся. — Ти натякаєш, що я і є та сама потвора з Іномир'я? Тоді, тим паче, нічого не розумію? Навіщо тобі мене рятувати?

— Бачиш, Степане… — потер підборіддя староста. — По-перше, — звідти не лише потвори до нас прибувають. Трапляється, що й люди. Такі самі, як і ми, і... і не такі. Різні. Одні з добром приходять, інші смуту сіють. І від цих других великі біди траплялися. Тому вже півстоліття як Собор і княжа Рада ухвалили знищувати всіх чужинців, без розбору. Як сказав тоді архієпископ Титр, краще вбити десятьох невинних, ніж впустити в світ хоч одне породження пекла.

— І?

— Не згоден я з ним… — понизив голос староста. — Це все одно як вирізати всю отару, через підозру, що одна вівця запаршивіла.

— Гарне порівняння, — не стримав я посмішки, хоча справа, зважаючи на все, зовсім не жартівливим боком поверталася.

— Ага, — кивнув той. — Баран… або офірне ягня — вибирай до смаку… Можеш Борею голову морочити розповідями про місто на березі моря. А я давно живу, побачив дещо на князівській службі, і точно знаю — не буває в тих краях людей з такою молочно-білою шкірою. Смагляві всі від сонця. І волоссям набагато темніші.

— Гаразд… Маєш рацію, старосто. Я й справді з іншого світу. Але, повір, я не чудовисько, звичайна людина. І нікому зла не бажаю.

— Звичайна… — гмикнув Гліб Мирославович. — Звичайна грабицю голими руками на шматки порвати не здатна. Але… — підняв руку, випереджаючи мою відповідь, — воно й на краще. Значить у вас буде більше шансів вижити.

— У нас? — перепитав я.

— А ти що, від своїх слів уже відмовляєшся? Роздумав свататися?

— Ні… — хитнув головою. — Але…

— Дивуєшся, чому я не боюся тобі віддати дочку? — знову перебив староста. — На те є кілька причин. По-перше, — зганьбленій дівчині залишитися в селі гірше, ніж невідомість. А по-друге, — як я вже казав, живу давно. Навчився людей бачити та розуміти. Не знаю, хто ти і звідки, але в тому, що Зорицю й сам не скривдиш, і іншим не дозволиш, певен. Тож благословення моє з вами. А тепер годі розмов — йдіть. Зориця на найближчі п'ять верст околиці знає, проведе навіть уночі. Ну, а далі як Сестри захочуть. Ідіть на схід. Інквізитори звідти прискакали, тож у тому напрямку найпізніше шукатимуть.

— Так зібратися ж треба… — невпевнено почав я.

— Донька вже все, що треба взяла, — староста кивнув у бік дівчини, що стояла неподалік і тримала в руках хоч і невелику, але добряче напхану торбу. — А в тебе нічого не було. От і не гайте часу, йдіть… і… і… та що там, махнув рукою, — живіть довго і будьте щасливі.