Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

наш район. Там, на її думку, справи поступово налагоджувалися: вона породичалася із Соларами завдяки Елізі, її сини нарешті працюють на Марчелло, якого вона гордо називає зятем. Новим одягом вона хоче продемонструвати всім достаток, який нарешті так щасливо звалився їй на голову. Тож природно, що Ліла, яка працює на Мікеле Солару і так розбагатіла, що намірилася викупити для своїх батьків квартирку, здається їй успішнішою за мене. Але такі міркування лише збільшували прірву між нами: більше ми не мали нічого спільного.

Мати поїхала, так і не обізвавшись до мене й словом. Ми відвезли її на вокзал, але вона всю дорогу поводилася так, ніби мене не існує. На прощання побажала П’єтро всього найкращого і вже перед самим відправленням потяга попросила повідомляти, як загоюється його рука і як справи в дітей.

Коли вона поїхала, я раптом усвідомила, що її втручання принесло несподівані наслідки. Уже дорогою додому мій чоловік виявив ще більше співчуття, ніж напередодні під моїми дверима. Та люта сварка з матір’ю, напевно, допомогла йому краще зрозуміти мене і те, у яких умовах я росла, – більше, аніж мої розповіді і його власні уявлення. Мабуть, йому стало мене шкода. Він прийшов до тями, і наші стосунки стали цивілізованими. Через кілька днів ми пішли до адвоката. Той трохи поговорив з нами і врешті запитав:

– Ви впевнені, що не хочете більше жити разом?

– Як можна жити з тою, хто тебе більше не хоче? – відповів П’єтро.

– Синьйоро, ви більше не хочете свого чоловіка?

– Це моя особиста справа, – відповіла я, – а вам слід лише розпочати процес розлучення.

Коли ми вийшли на вулицю, П’єтро розсміявся:

– Ти точно як твоя мати.

– Неправда.

– Так, маєш рацію, неправда. Ти точно як твоя мати, якби вона вивчилася і взялася писати книжки.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Хочу сказати, що ти ще гірша.

Я образилася, але не дуже, мене потішило, що він потроху повертається до нормального життя. Тепер я могла полегшено зітхнути й зосередитися на своїх планах. Під час тривалих міжміських телефонних розмов я розповіла Ніно про все, що зі мною сталося після нашого розставання, ми обговорили можливість мого переїзду до Неаполя. З обережності я вирішила не казати йому, що ми з П’єтро знову почали ночувати під одним дахом, хоч і в різних спальнях. До того ж я часто телефонувала донькам і з неприхованою ворожістю заявила Аделе, що приїду і заберу їх до себе.

– Не турбуйся, – спробувала заспокоїти мене свекруха, – вони можуть побути у мене так довго, як тобі треба.

– Деде потрібно ходити до школи.

– Вона може ходити і тут, адже школа поряд, за п’ять хвилин від нашого дому. Я все владнаю.

– Ні, вона має жити зі мною.

– Поміркуй. Розлученій жінці з двома дітьми, та ще з твоїми амбіціями, слід тверезо оцінити ситуацію й вирішити, від чого варто відмовитися, а від чого – ні.

Мене роздратувало все – кожне слово! – у тій її останній фразі.

15

Коли я зібралася їхати до Генуї, мені зателефонували із Франції. Старша з видавчинь запропонувала написати статтю для відомого журналу, виклавши кілька думок, якими я ділилася під час зустрічей із читачами. Так я відразу опинилася перед вибором: поїхати по дітей чи сідати за роботу? Я відклала поїздку й працювала день і ніч, щоб не осоромитися. Стаття ще тільки почала вимальовуватися, коли Ніно повідомив, що в нього з’явилося кілька вільних днів до початку лекцій в університеті, а тому він збирався приїхати до мене. Я не втрималася від бажання побути разом із ним, і ми поїхали машиною до Монте-Арджентаріо. Я сп’яніла від кохання. Ми тішилися чудовими днями на зимовому Тірренському узбережжі, як ніколи не бувало з Франко чи тим паче з П’єтро, насолоджувалися смачною їжею, вином, цікавими й захопливими розмовами, сексом. Щодня я прокидалася на світанку й сідала писати.

Якось увечері, уже в ліжку, Ніно дав мені щось зі свого написаного, сказавши, що йому дуже хочеться знати мою думку. То був якийсь складний есей про проблеми металургійного заводу «Італсайдер» у Баньйолі. Я взялася читати, тісно притиснувшись до нього, а він знічено бурмотів: «У мене немає хисту до письма, виправляй, якщо хочеш. Ти – розумниця, ще в ліцеї у тебе виходило краще». Я похвалила його роботу, порадила дещо змінити. Але Ніно цим не задовольнився, просив внести більше правок. Саме тоді він, мабуть, лише для того, аби переконати мене в необхідності глибшого редагування, прохопився, що в нього є неприємна таємниця, якою слід поділитися. Трохи збентежено, а трохи насмішкувато він назвав її чи не найбільшим соромом свого життя. І натякнув, що вона пов’язана зі статейкою, у якій я описувала конфлікт із викладачем релігії, – тією, яку він колись ще в ліцеї замовив мені для студентського журналу.

– Що ти тоді утнув? – запитала я зі сміхом.

– Я тобі скажу, але не забувай: я тоді був ще зовсім хлопчиськом.

Я відчула, що йому справді соромно, і стривожилася. Ніно розповів, що коли він прочитав мою статтю, то подумав, що неможливо так написати: цікаво і водночас розумно. Мене потішила його похвала, я його поцілувала, згадала, як довго ми з Лілою мізкували над тими рядками, а потім трохи іронічно описала йому своє розчарування й біль, коли редакція журналу відмовилася опублікувати статтю через брак місця.

– Це я тобі таке сказав? – запитав Ніно схвильовано.

– Здається, саме так, не пригадую точно.

Він знічено скривився.

– Правда в тому, що місце для твоєї статті було, скільки завгодно.

– Тоді чому її не опублікували?

– Через заздрощі.

Я розреготалася.

– Редактори позаздрили мені?!

– Ні, то я тобі заздрив. Я прочитав твою статтю і викинув аркуші у сміття. Думка про твій талант здавалася мені нестерпною.

На якусь мить повисла мовчанка, мені мов заціпило. Скільки зусиль я витратила на ту статтю, як за неї переживала! Я не могла повірити своїм вухам: обдарований ліцеїст, улюбленець викладачки Ґальяні так заздрив гімназистці через її статейку, що просто взяв і викинув написане у сміття?! Я розуміла, що Ніно чекає моєї реакції, але не знала, як поєднати такий гидкий вчинок зі світлим незаплямованим німбом, яким я в дитинстві та юності його увінчала. Спливали секунди, а я ніяк не могла оговтатися від почутого, що несподівано підтверджувало погану славу, яку Ніно, за словами Аделе, мав у Мілані, та застереження Ліли й Антоніо не довіряти йому. Нарешті мені вдалося подолати заціпеніння, я змусила себе подумати про позитивний бік нашої розмови і обняла його. Адже якщо поміркувати: у нього не було потреби розповідати про той епізод, про вчинок, здійснений багато років тому. Та він це зробив. Мене розчулила його внутрішня потреба бути щирим