read-books.club » Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

7 874
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 216
Перейти на сторінку:
у другу кімнату, де також щось споруджували та встановлювали. Щоб не плутатися під ногами, Стрибунець сів на низеньку лавку біля дверей. Старшокласники сміялися, перегиркувалися, кидали один одному сумки й пакети, пили з паперових стаканчиків, жмакали їх і жбурляли на підлогу. Підлога всуціль була встелена картонними гармошками. Вони сплющувалися під ногами та пахли лимонадом. Стрибунець непомітно заганяв їх ногами під свою лавку. Потім у спальні з’явився сухотілий, патлатий вихователь в окулярах без оправи, подібний на Джона Леннона, і видобув його зі сховку.

— Ти новенький, — промовив він невиразно, пережовуючи зубочистку. — Чому не у своїй спальні?

Короткозорі очі за грубими шкельцями шмигали, наче дві чорні кузьки.

— У мене ще нема своєї спальні, — сказав Стрибунець і спробував вивернутися з-під кістлявих пальців, що стискали його плече.

Пальці стислися міцніше.

— Раз так, варто було б для початку дізнатися, де саме тобі треба бути, — сказав той, в окулярах, і виплюнув зубочистку. — Я думаю, твоя спальня буде шоста. Там є вільне місце. Ходімо.

Вихователь витягнув його в коридор. Стрибунець майже біг, намагаючись ступати в такт його сягнистим крокам. Вихователь нетерпляче підтягував його за комір.

Шоста спальня виявилася в самому кінці коридора. Вона була меншою, ніж кімнати старшокласників, і темнішою — через матер’яні піддашки над вікнами. Тут також тривало розпаковування. Але тут були його ровесники. Може, дрібку старші або молодші. Вони сиділи на ліжках, зосереджено длубаючись у сумках. Щойно ввійшов вихователь, усі облишили сумки і попідводилися.

— Новенький, — сказав вихователь. — У вашу кімнату. Покажіть йому все і поясніть.

Він вийняв свіжу зубочистку і застромив її до рота.

— Усе зрозуміло?

Хлопці закивали.

Вихователь також кивнув і пішов, навіть не озирнувшись.

Вони мовчки обступили його й вирячилися на рукави жакетки, що вільно теліпалися. Стрибунець зрозумів, що їм уже все відомо. Дивилися вони дивно. Байдуже й насмішкувато, ніби його каліцтво їх забавляло.

— Ти новенький, — повідомив один — худющий, з вибалушеними синіми очима. — Зараз ми тебе відгамселимо. Ти запхинькаєш і почнеш гукати свою мамусю. Так зав­жди буває.

Він позадкував.

Вони засміялися. Він притиснувся спиною до дверей. Вони підійшли ближче, посміхаючись і переморгуючись. Вони також були посклеювані.

У домі

Бандерлог Лері, стукочучи кованими чобітьми, піднімався на другий поверх. За ним, відстаючи на дві сходинки, йшов Кінь. Цокання його каблуків зливалося з цоканням каблуків Лері, та цей звичний звук — Лері любив його в гуркітливо-наступальній версії: десять пар копит, порипування шкіри й побрязкування пряжок — сьогодні дратував, викликаючи біль у голові. Тому що це не було правдою. Дзенькіт, стукіт і натиск, але поза тим нічого, чим можна захиститися від справжнього лиха. Такими є Логи. Картонні Ангели Пекла. Без мотоциклів, без м’язів, без істинного запаху самців. Логи не вселяють страху ні в кого, крім жалюгідних Фазанів. Логи брали кількістю і шумом. Розгорни чорну шкіру широкоплечої куртки — натрапиш на кволе, прищаве тіло. Загорни назад, заховай гостро випнуті ребра й тонку шию, завішай налякані очі довгими патлами — отримаєш Бандерлога. Збери десять штук таких самих — отри­маєш грізну зграю. Лавину стукітливих чобіт і запах спиртового лосьйону. Можливо, налякаєш кількох Фазанів.

Лері зрозумів, що думає вголос, тільки коли Кінь позад нього шанобливо охнув: «Але й могутній депресняк тебе пробив, старий!» — зрозумів, а тоді засмутився ще дужче.

— Е, ти не правий, — Кінь нагнав його й пішов поряд. — Ми не аж така дрібна шушваль. Не маємо здоровезних кулаків, зате все про всіх знаємо. «Володій інформацією» — пам’ятаєш?

Лері, звичайно, пам’ятав. Цими самими словами він — ватажок Логів — розраджував своїх споборників у всі часи. Ще до того, як усе почало завалюватися. Ще до того, як йому самому знадобилися слова розради. Тепер з’ясувалося, що вони абсолютно не настільки розраджують, як йому здавалося. Кінь старався. Але в цих заяложених словах більше не було сили.

Лері копнув сміттєву урну, що трапилася йому на шляху, і з її кришки з дзенькотом злетіла залишена кимось попільничка — банка з-під сардин. Він наступив на купку недопалків і побрів далі, черкаючи каблуком об паркет, щоби позбутися налиплої жуйки.

— Не треба було ось так іти геть, — бурмотів Кінь. — Тепер усі розбіжаться по спальнях. Захочемо про що-небудь дізнатися — замучимося їх виколупувати.

— А навіщо? — неуважно запитав Лері. — Адже й так усе зрозуміло. З найважливішими новинами. Не треба бути Логом, щоб тебе тримали в курсі.

Вони пройшли повз першу, за звичкою сповільнивши кроки, але тут на Лері знову накотило, й він перейшов у галоп. Кінь, стрепенувшись, поскакав одразу за ним.

— Е, пригальмуй! Ти що?..

Лері зупинився так різко, що Кінь налетів на нього, й обидва мало не впали.

— У мене тепер є свій особистий Фазан, — пояснив Лері з відразою. — Чого б то я мав їх коло першої видивлятися? Коли не зайдеш до спальні — а він уже там. Роз’їжджає, як господар. Від цього схибнутися можна.

Кінь зробив скорботне лице:

— Певно що можна.

На Перехресті Лері з розгону хряпнувся на диван і сколупнув з каблука жуйку. Кінь прилаштувався поряд, витягнувши тонкі, павучі ноги. Лері скоса зиркнув на нього, мимохіть вжахнувшись: «То я такий же худющий? Подібний на швабру?»

Не підозрюючи про недобрі думки друга, Кінь з комфортом розвалився, відкинувшись на спинку дивана.

— Він повзає, як купка лайна, — поскаржився Лері. — Тобто взагалі ніяк. Дивитися гидко. Ось скажи мені, чому я маю весь час дивитися на таке — і мучитися?

— Балуваний ти, — зітхнув Кінь. — Ваші візочники — не візочники, а чорти якісь. Пожив би ти в нас у Гнізді…

Проблемами Гнізда Лері не переймався. Його дратувало небажання Коня зрозуміти елементарні речі. І поспівчувати.

— Друже Кінь, — сказав він. — Ти все розумієш. Тільки не хочеш затямити. Здобич Лога не повинна роз’їжджати по його лігві.

Сказавши це, він моментально засумнівався. Лігво Лога? Ідея в тому, що в Логів лігв не буває. Тому що в своєму лігві Лог уже ніякий не Лог.

Заплутавшись, Лері крутнув головою.

— У мене через нього якісь особливі прищі. Звірі, а не прищі. Це нервове.

Кінь співчутливо крекнув. У Лері всі прищі були особливі. Вибухи й вирви від вибухів, вулкани напередодні виверження та кратери вулканів. Що завгодно, тільки не звичайні прищі. Кінь на прищах знався, в нього самого їх було чимало. Трохи допомагали спиртові примочки й абсолютно не допомагали мазі, одначе Лері не допомагало ніщо й ніколи, бо від вибухів на обличчі рятунку не існує. Кінь оглянув найближче розташовані кратери, не помітив ніяких змін на гірше, але говорити про це не став.

— Я сьогодні дав йому по пиці, — повідомив Лері безрадісно. — Уранці.

Кінь засовгався:

— І як воно?

— Ніяк, — пересмикнуло Лері. — Утерся.

— А решта? — зацікавлено запитав Кінь.

— Теж ніяк, — з цілком іншою інтонацією промовив Лері.

— А привід?

— Він весь — один суцільний привід.

Вони замовкли. Дві довгі, худезні фігури в чорній шкірі сиділи, заклавши ногу на ногу. Кожен погойдував у повітрі гостроносим чоботом. Ззаду їх можна було б навіть переплутати, якби не біла грива Коня, стягнута у хвіст.

— Помпей сказав… — почав Кінь обережно.

— Будь ласка, не треба, — скривився Лері. —

1 ... 13 14 15 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"