Читати книгу - "Серце пітьми"

й самотній білий чоловік, який зненацька повернувся спиною до Центральної станції, до перепочинку, можливо, навіть до думок про дім, і звернув обличчя до диких нетрів, до своєї спустошеної й безживної станції. Я теж не розумів його мотивів. Напевне, він був просто славним хлопцем, який займався своїм ділом задля вигоди. Ці двоє, як ви розумієте, жодного разу не назвали його на ім’я, вони говорили «той чоловік». Напівкровку, який, наскільки я міг судити, виконав важке доручення якнайобачніше і якнайвправніше, вони називали не інакше, ніж «той поганець». «Поганець» доповів, що «чоловік» тяжко хворів і ще не видужав до кінця… Двоє співрозмовників унизу відійшли на кілька кроків і взялися ходити туди й сюди повз судно. До мене долинало: «польова пошта… лікар… двісті миль… тепер один як перст… неминучі затримки… дев’ять місяців… ні одвіту, ні привіту… дивні чутки…»

І вони знову наблизилися саме тієї миті, коли начальник промовляв:

— Ніхто, наскільки мені відомо, якщо не зважати на цього мерзенного хлопця — мандрівного торговця, — який відбирає слонову кістку в тубільців.

Про кого це вони говорили зараз? Зібравши докупи всі клапті розмови, я вирішив, що йдеться про людину, яка, вочевидь, перебуває в оточенні Курца й, на думку начальника, не варта доброго слова.

— Ми не спекаємося нечесної конкуренції доти, доки одного із цих хлопців, приміром, не повісять на пострах іншим, — мовив начальник.

— Атож, — пробурчав його дядько. — Хай його повісять! Чому б і ні? У цій країні можна зробити все, що завгодно. Кажу вам: тут — розумієте? — Тут ніхто не зазіхне на вашу посаду. А чому? Тому що ви витримуєте цей клімат; ви їх усіх переживете. Небезпека чигає в Європі, але, перш ніж поїхати, я подбав про те, щоби…

Вони відійшли й заговорили пошепки, а потім племінник підвищив голос:

— Моєї провини у тому, що сталася непередбачувана затримка, немає. Я зробив усе, що міг.

Товстун зітхнув у відповідь:

— Дуже прикро.

— А ці його отруйні й безглузді балачки! — правив далі племінник. — Він добряче попив моєї крові, поки був тут. «Кожна станція має бути своєрідним маяком на шляху, який веде до прогресу; це не тільки центр торгівлі, але й центр гуманності, вдосконалення, навчання». Уявіть-но собі — який віслюк! І він пнеться в начальники! Ні, це…

Він аж захлинувся від надмірного обурення, і я ледь-ледь підняв голову, не підозрюючи, що вони стоять так близько. Я навіть міг би плюнути їм на капелюхи. Але, вдавшись у роздуми, вони вп’ялись очима в землю. Начальник час од часу хльоскав себе тонкою лозинкою по нозі, а його поміркований родич, піднісши голову, враз запитав:

— Ти жодного разу не хворів відтоді, як повернувся з відпустки?

Той здригнувся:

— Хто? Я? О, я немов зачарований, зачарований… Але інші! Боже мій! Усі хворі. І мруть так швидко, що я не встигаю відправляти їх на батьківщину… Просто неймовірно!

— Гм… Саме так… — пробурмотів дядько. — Ет, мій хлопчику, на це й покладайся, послухай старого!

І я побачив, як він витягнув свою коротку, наче плавець, руку й широким жестом показав на ліс, бухту, твань, ріку, немов по-зрадницьки прикликаючи затаєну смерть, сховане зло, глибоку пітьму із серця землі, що показувала нам здаля своє світле сонячне обличчя. Це було так моторошно, що я схопився на ноги й поглянув на узлісся так, ніби чекав відповіді на цей похмурий вияв упевненості. Ви самі знаєте, які абсурдні відчуття іноді охоплюють людей. Проте перед постатями двох співрозмовників була тільки велична тиша, сповнена зловісного терпіння, яка мовби чекала кінця фантасмагоричної людської навали.

У цю мить вони голосно вилаялися, майже одночасно, — гадаю, суто від переляку, — а потім, удаючи, що не зауважили моєї присутності, попрямували до станції. Сонце вже сідало; ті двоє чоловіків, нахилившись уперед, йшли пліч-о-пліч і немовби з натугою тягнули на гору свої чудернацькі тіні різної довжини, що повільно волочилися за ними по високій траві, не прим’явши жодного зела.

Через кілька днів «експедиція з дослідження Ельдорадо» ввійшла у безмовні нетрі, які зімкнулися над нею, як море змикається над пірнальником. Спливло чимало часу, перш ніж я дістав звістку, що всі віслюки загинули. Про долю менш цінних тварин я нічого не знаю. Поза сумнівом, їх, як і всіх нас, спіткало те, на щó вони заслуговували. Спеціально я не довідувався про це. Бо тоді більше переймався тим, що вже зовсім скоро побачу Курца. Хоча «зовсім скоро» — це поняття відносне. Лише аж через два місяці після того, як ми залишили бухту, пароплав пристав до берега нижче від місця, де була розташована Курцова станція.

Мандри горіріч нагадували повернення до перших днів сотворення світу, коли рослинність буяла на землі й великі дерева були її владиками. Безлюдна ріка, непорушна тиша, непрохідний ліс… Повітря було тепле, густе, важке, сонне. Сонячне світло здавалося безрадісним. Довгі смуги води губилися в темряві затінених просторів. На осонні сріблистих піщаних обмілин вигрівали боки гіпопотами й алігатори. Ріка, розширюючись, огинала чимало лісистих островів. Тут можна було заблукати, як у пустелі, і цілий день замість проток натрапляти на мілини, а відтак почати вважати себе заклятим і навіки відрізаним від усього, щó знав колись… десь… можливо, — в іншому житті. Бували моменти, коли переді мною пролітало все моє минуле. Так трапляється тоді, коли у людини немає жодної вільної хвилини для себе. Але минуле моє втілювалось у тривожний і багатоголосий сон, який зненацька нагадував про себе серед приголомшливої реальності дивного світу рослин, води й мовчання. І безгоміння того життя ані трохи не було схоже на спокій. То було безгоміння невблаганної сили, що виношує несповідимі наміри. У ньому вчувалося щось мстиве. Згодом я звик до нього і вже не чув його — мені бракувало на це часу: доводилося невідривно стежити за протоками, інтуїтивно вгадувати місцезнаходження мілин, виглядати підводне каміння; слід було навчитися зціплювати зуби за мить до того, як моє серце мало не вискакувало з грудей, коли я проводив судно за кілька міліметрів од якогось огидного старого корча, що легко міг би відправити на дно наше старе корито з усіма його пасажирами; а вдень я мусив вишукувати сухі дерева, щоби зрубати їх уночі й мати паливо на наступний день. Коли ти повинен дбати про стільки всього водночас, зважаючи навіть на крихітні зміни поверхонь, реальність — реальність, кажу я вам, — блякне. Таємна істина прихована — на щастя, ох, на щастя! Але я таки її відчував; я часто відчував її — безмовну й загадкову,