Читати книгу - "Вічне життя Смерті, Лю Цисінь"

У їхніх стосунках — якими обмеженими вони не були б — Чен Сінь справила на Тяньміна неабиякий вплив. Вона була чи не єдиною, хто розумів його вразливість, і, здається, дуже переймалася через біль, який він може відчути.

Але Тяньмін тільки спостерігав за її яскравим світлом, що осявало небо, жодним чином не намагаючись зробити бодай якийсь крок. Ху Вень, напевно, мав рацію: вона така товариська з усіма.

Проте згадка про одну подію все-таки була особливою для Тяньміна: на тій прогулянці вони разом із деякими одногрупниками підіймалися на невеличкий пагорб, аж раптом Чен Сінь нахилилася й щось обережно підхопила з кам’яних сходів. Слизький, м’який, потворний черв’як звивався між її білих пальців. Дівчина поруч заверещала на увесь голос: «Нащо ти береш до рук цю гидоту?!». Чен Сінь обережно віднесла черв’яка в траву, пояснивши, що на сходах його затопчуть.

Насправді Тяньмін мало спілкувався з Чен Сінь: за чотири роки спільного навчання наодинці вони говорили, може, разів зо три.

Однієї прохолодної літньої ночі Тяньмін видерся на дах бібліотечного корпусу — одне з його найулюбленіших місць: сюди забрідало дуже мало людей і завжди можна було побути на самоті. Нічне небо після дощу прояснилося, й Чумацький Шлях, який зазвичай побачити було неможливо, також проявився в усій красі.

— Як дорога з молока![13]

Тяньмін пішов на звук голосу й побачив Чен Сінь — він і гадки не мав, що вона також тут. Літній нічний вітер розвівав її довге волосся — ця сцена була подібна на сон. Вони одночасно підвели погляди на Чумацький Шлях.

— Зірок так багато, наче небо вкрите туманною ковдрою, — вимовив Тяньмін.

Чен Сінь відірвала погляд від споглядання нашої галактики й повернулася до нього. Простягнувши руку вниз, у напрямку міста й університетського кампусу, вона відповіла:

— Дивися, там також дуже красиво. Наше життя тут, а не деінде, в далеких закутках Чумацького Шляху.

— Але ж ми вчимося на інженерів аерокосмічної галузі. Наше завдання — залишити Землю, чи не так?

— Або ж поліпшити умови життя тут, щоб не довелося залишати власну планету.

Тяньмін зрозумів, що так вона намагається м’яко, евфемістично вказати на його відчуженість і усамітнення. Йому нічого було відповісти. Саме того вечора між ними відбувся найтісніший фізичний контакт: можливо, йому тільки здавалося, але він відчував тепло її тіла; він жадав, щоб нічний вітер змінився й подув у його напрямку, метнувши пасма її довгого волосся прямо йому в обличчя.

Після чотирьох років в університеті він не зміг скласти іспити для продовження навчання в аспірантурі, натомість Чен Сінь зробила це без жодних труднощів. Вона поїхала на літо додому, а Тяньмін залишився чекати на її повернення в кампусі університету, щоб побачити ще бодай раз. Оскільки він втратив право на проживання в гуртожитку, йому довелося винайняти невеличку кімнату недалеко від університету й почати пошуки якоїсь посади в місті. Він розіслав безліч резюме, ходив на співбесіди як на роботу, проте безрезультатно. Тяньмін й оком не змигнув, як скінчилися літні канікули.

Він повернувся до кампуса в спробах відшукати знайому постать дівчини, але даремно. Після детальних розпитувань Тяньмін зміг дізнатися, що вона разом із викладачем перевелася в аспірантуру Інституту аерокосмічних технологій у Шанхаї, де закінчить своє навчання. Того самого дня Тяньмін знайшов роботу в новій компанії, що займалася передаванням і адаптацією аерокосмічних технологій для цивільного використання, тож потребувала великого штату спеціалістів.

Яскраве сонце Тяньміна остаточно сховалося за обрієм. Із зимою в серці він розпочав свої спроби інтегруватися до соціуму.

Він натиснув «2».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «4», якщо «Ні» — натисніть «0».

Почавши працювати, Тяньмін несподівано для себе виявив, що порівняно з однолітками в школі спілкування зі співробітниками є значно невимушенішим і легшим. Йому навіть деякий час здавалося, що зі звичним усамітненням нарешті покінчено. Але невдало потрапивши кілька разів у пастки офісних інтриг і отримавши по носу, він зрозумів усю жорстокість реального світу дорослих і засумував за студентськими роками. Як наслідок, знову став на шлях усамітнення й дистанціювався від колективу. Зрозуміло, що це мало катастрофічні наслідки для його кар’єри. Конкуренції не бракувало навіть на такому новоствореному державному підприємстві: стоятимеш на місці — й тебе з’їдять. Із року в рік його позиції в колективі лише погіршувалися.

Останнім часом він зустрічався з кількома дівчатами, проте жодні стосунки не протривали довго. Причиною було не те, що місце в його серці займала Чен Сінь: вона завжди лишалася сонцем за хмарами, за яким хотілося лише спостерігати, відчувати його м’яке світло, навіть ніколи не наважуючись мріяти скоротити відстань між ними. Він за всі ці роки жодного разу не спробував дізнатися хоча б щось про її подальше життя, тільки припускав, що з її рівнем інтелекту Чен Сінь, напевно, отримала докторську ступінь. Що стосувалося її особистого життя, то він навіть не хотів робити припущень. Основною перепоною у стосунках із жіночою статтю була його демонстративна відстороненість. Тяньмін щосили намагався налагодити власне життя, але це було вище його сил.

Парадоксальність ситуації полягала в тому, що йому бракувало навичок для повноцінного життя в суспільстві, але й поза ним він почувався зле — фінансових ресурсів не вистачало, щоб вести життя затворника. Усе, що йому лишалося, — балансувати на краю, страждаючи. Куди веде його стежка життя, він і гадки не мав.

Але раптом Тяньмін побачив виразне означення кінця життєвого шляху.

Він натиснув «4».

Ви хочете завершити своє життя? Якщо відповідь «Так» — натисніть «1», якщо «Ні» — натисніть «0».

Рак легень йому діагностували на пізній стадії; можливо, через попередні неправильні діагнози. Цей вид раку — один із тих, що найшвидше прогресують, тож лікарі давали йому небагато часу.

Вийшовши з лікарні з діагнозом, він не відчував страху. Єдиною емоцією, що залишилася, була пульсуюча самотність.

Це відчуття в минулому, хоча й повільно, наростало, утримувалося невидимою греблею, що встигала підлаштовуватися під повільні зміни настрою. Й ось тепер греблю прорвано: самотність, що накопичувалася всі минулі роки, немов чорна стіна води, впала з неба, змиваючи все довкола, поширюючись далеко за межі його сили волі.

Він хотів побачити Чен Сінь.

Того дня, не вагаючись, він придбав квиток і полетів до Шанхая. Уже під’їжджаючи до місця призначення на таксі, Тяньмін відчув, що запал вихолов: він помирав, і ятрити рани минулого не було жодного сенсу. Він навіть не повідомив про свій приїзд, лише прагнув поглянути на Чен Сінь здаля, як ото потопаючий відчайдушно виринає на поверхню, щоб вдихнути. Востаннє вдихнути, перед тим як згинути в безодні назавжди.

Опинившись перед воротами Академії аерокосмічних технологій, він заспокоївся остаточно. Тяньмін зрозумів, наскільки дурнуватими були його вчинки, зроблені протягом останніх кількох годин. Навіть якщо припустити, що Чен Сінь продовжила тут навчання для здобуття наукового ступеня, вона вже давно мала закінчити аспірантуру, тож її тут може не виявитися взагалі. Тяньмін розпитав охоронців біля воріт і з’ясував,