Читати книгу - "Зимова повість, Олесь Ульяненко"

із тінню пролітаючого птаха — знову пішов сніг. Сніг падав густо, тихо, засипав дорогу, вітер тріщав покрученою сосною, а біла безмеж видавила сльозу на лівому оці. Він пожалів, що не взяв книжку, — ото вона лежить на голих, пробитих джаргою пружинах, щурі сліпо світять очима і скачуть жовтими аркушами, а над усім — розлогим ревищем навалюється місто.

По обіді він спустився в Галерею, що з'єднувалася із заміським палацом Генерала. Йшов тихою, кошачою ходою по товстому шару пилюки, межи розірваних артерій дротів та кабелів; далі, прочинивши двері, опинився в довгих коридорах, де підлога встелена килимами, вікна затулені рожевими портьєрами, де тхнуло дорогими жіночими парфумами, тютюном, і витав подразливий дух солодкої кави. Він ішов, стискаючи кулака, радів легкості автомата за спиною — був тоненьким і хупавим, крихітним під високими стелями, затиснутий стінами, високими підсвічниками. За півгодини ходи він усього раз заглянув у вікно і бачив тільки місто: з арками, мостами, без людей; над дахами чорними капелюхами зависав сніг. А далі з-під ніг вистрибували східці сліпучо-білого кольору; вперше він не наштовхнувся на двері — жодного проходу; й так доти, доки не винесло на самий дах. Протягувались хмари, шкабарчало сонце, місто відповзло далі — лежало сірою, невиразною плямою.

Люди лежали впереміш, покотом: чоловіки і жінки, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками; стриміли лісом голі ноги, руки, перса; іноді хтось крізь сон з перегнутим судомою ротом підіймався, і тоді купа голих тіл ворушилася, викочувалася хвилею, вуркотіла — втихало, тільки здригалися уві сні заюшені груди, обличчя, вислизали уривки фраз, нерозбірливе місиво вигуків; бряжчали підхоплені протягом дорожні бляшанки, дзвенів кришталь, масно блищали розлиті калюжі вина. В повітрі — сморід поту, невипраної білизни, блювотини, видихлих парфумів і сім'я. Сонце тремтіло і стояло на рівні даху; над дахом напнута тонка маскувальна сітка; Генерал лежав-напівлежав у кріслі, розпухлий та змарнілий, тримаючи за пальці дівчину, і спав; дівчини він не розгледів, тільки яскраву сукню синього кольору і чорні панчохи; неподалік розлігся Кат, по-котячому поклав голову на лікоть, у напівдрімоті перегортав ілюстрований журнал. Кат підвів голову, оскалився, пожбурив журнал, потрапив ним у Генерала, але той відсунув, підтиснув ніжки і, прочаламкавши губами, заснув сном дитини.

— Поговоримо, — сказав Кат, — тінь, кинута вітром, затулила обличчя.

— Помолися.

— Тьху, занадто дешево.

— Цим повинно було скінчитися. Все наперед окреслене.

— …???!

Він тільки зараз помітив, що хилиться на вечір: велике червоне сонце тиснуло тоненьку рисочку горизонту. Вони чорніли постатями, стояли й проводжали один одного. Вони і сонце.

Він зняв легко і безпомічно з плеча автомат, і коли вогонь вирвався з дула, то навіть здивувався; у Ката забігала легка, пронизлива, безбарвна посмішка, схожа на здивування, посміх людини, яку позбавляють чого завгодно, але не життя. І тільки він почув сухий тріск автомата — Кат зламався навпіл, упав на коліна, потім на руки, проповз кілька метрів, залишаючи кривавий слід, харкнув, відкинувся набік і покотився донизу без крику; полетів чорним згустком у червоне провалля вечора. Генерал перевернувся.

Він сів навпроти, закурив цигарку, краєм ока ловив отвір вхідного люка. Один раз, коли з-за горизонту виглядав край сонця, його перелякало лопотіння крил птаха. Стихло. Тільки похропував Генерал та стогнала повія. Повія прокинулася і попросила пити. Над містом зайнялися ліхтарі. Дівчина була надто молодою, стояла у легенькій суконці, що розвівалася вітром. Вона ще раз попросила пити; він нагнувся, подав пляшку і дивився, як вона п'є. Він дивився, як тремтять від спраги її губи, і думав, що то остання його жінка, котру він бачить.

— Ти хто? — запитала, присідаючи на розбірного стільчика. Він знизив плечима.

— Ти не з охорони?

— Тільки не верещи…

— Угу, я тебе бачила… Навіть колись читала твої вірші. Здорово. Це тебе боїться цей кнуряка…

— Ходім, — сказав він, беручи її за руку. Вона подала; його тонкі пальці охопили зап'ястя; зійшов місяць, вихопивши її риси — половину обличчя, нафарбовані вії; вітер ударив по округлих щоках розтріпаними кучерями.

— А цей?

— Я не воюю з пияками.

— Тож облишмо… Облиш Генерала… ти ж бачиш, і без того все програне. Днями увійдуть союзники.

— І знову барикади.

— Не смійся… Надто слизняво вийде. І дешево.

— Так, втомлені й голодні люди або воюють між собою під ковдрами, або завалюють увесь світ.

Коли вони йшли, грузнучи по коліна в червону глину, а потому вийшли на безмежні дюни, де з вітром гуляв вечір і мороз, — на місто насунулися три розпанахані тіні винищувачів. Гуркіт двигунів до них не долинув.

І стали снитися сни: сни бігли різнокольоровими смугами, ламалися, й після того дива, що впало на нього нежданно, легко дихав, обпікав памороззю легені, підходив до вікна, а за вікном — сині дюни, сині вечори, сходив кривавий місяць, а землею, низом, тихо, рівно йшла мряка, повивався виямками туман, і він згадував жінку, ту, яку полишив у кімнаті, де прилип до облупленої стіни стіл, гойдалася люстра, підлога рипіла під ліжком, а він до сп'яніння цілував жінку в губи, заглядав у вічі. А жінка з очима лані, читала його вірші, він слухав ті вірші, немов вони лунали з кінця землі; всесвіт перевертався під ногами, падав на голову. Виходячи, карбував у пам'яті, як вона спить на ньому, покриваючи власне тіло крилами ковдри, — зсунуті простирадла білими птахами на підлозі. Тільки сірий, промоклий день із квітневою мрякою гнав його до горизонту, й він годинами тупо йшов на брунатну риску сходу; підбирав дрова, пам'ятав, як протяг тягає кімнатою вижовклі аркуші паперу. Клацає кватирка, а жінка з очима лані вовтузиться вві сні, кличе крізь дрімоту. Він збирав дрова, напевне знаючи, що все те пройде, розтане. Ламав наростаючий спротив душі. А потім приходив ясний день; він чекав на сірий ранок, чекав із гіркотою неминучості, а як приходив, то розпалював вогнище і дивився на язики полум'я, що шматують низьке небо; закипає дощ у вогні. Кімнатою тихо плавала тінь жінки, пурхали аркуші паперу, горіла люстра, і жінка нічого не говорила, лишень цілувала в скроню, волокла в ліжко, а він душив у собі нудоту до тріску кісток у тілі. Ця бридота відштовхувала його, збуджувала жінку — вона кричала, стогнала, по-дитячому схлипувала, доки він не падав з нею — зрізувалося гострим лезом непоправного, а потім ловив ніздрями дух смаженого м'яса; з програвача липко хлюпався до стелі Вівальді — зникав за вікном, заштореним білою фіранкою, котра падала навскіс, і над дюнами линуло белькотіння. Ранком, випнувши підборіддя, він слухав нуртування дощу у хмарах,