Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

Вечерю закінчено, посуд прибрано, гості один по одному підходили привітати Амеда, торкаючись до нього, обіймаючи його, плачучи. А потім тихо йшли, похнюпивши голови, неначе нічого більше не залишалося сказати чи зробити. Тамара вимкнула гірлянду маленьких ліхтариків, і жовтаве світло свічок знову запанувало у великій кімнаті, в якій, здавалось, раптом забракло повітря.

Брати піднялися до своєї кімнати раніше, ніж зазвичай. Азіз довго ще стояв біля вікна, споглядаючи зорі на небі.

* * *

Було майже опівдні, коли гудіння джипа розірвало день навпіл. Загед не пішов працювати в саду і дав вихідний двом своїм робітникам. Разом з Тамарою й двома синами він вдивлявся в обрій, не в змозі робити будь-що інше. Усі четверо чекали мовчки, сидячи на підлозі в будинку. Щойно джип зупинився у хмарі куряви, усі разом підвелися, проте не ступили й кроку назустріч Сулайєду, який вийшов із джипа. Той сам поволі наблизився до них. Він був не сам. За ним плівся якийсь чоловічок, ні старий, ні молодий. Він ніс через плече вживаний шкіряний мішок. Сулайєд не сказав, як його звали. Просто оголосив, що це «експерт». У нього був застиглий, наче скляний, погляд, а ще від нього тхнуло застарілим потом. Загед наказав Тамарі й Азізу чекати в будинку. Вони неохоче підкорилися. Експерт з усмішкою наблизився до Амеда.

— Як справи?

— Добре.

— Ти не надто великий. Скільки тобі років?

— Дев’ять.

Обидва прибульці, Амед і його батько попрямували до повітки. Амед передав ключ Загеду, й той відімкнув замок. А потім підпер двері дерев’яною дошкою, щоб вони не зачинилися. День прорізав тунель зі світла, який закінчувався золотавим квадратом углибині повітки. Сулайєд велів Загеду передати пояс експерту, який швидко його перевірив. Задоволений, він показав Амеду маленьку пластикову коробку, яку дістав зі свого мішка. Експерт запитав його, чи він знає, що це.

— Ні, не знаю, — відповів сором’язливо Амед.

— Це детонатор. Розумієш? — перепитав експерт, дивлячись Амеду в вічі.

— Гадаю, так.

— Коли настане час, тобі залишиться тільки натиснути ось тут.

— Добре.

— Ти добре зрозумів?

— Так.

— Хай благословить тебе Бог!

Експерт жовтим проводом з’єднав маленьку коробочку з поясом .

— Є й другий провід. Дивись уважно, він червоний. Бачиш його?

— Так, бачу.

— Його ми приєднаємо пізніше.

— Не переймайся, Амеде, цим займусь я, — додав Сулайєд, який стояв позаду. — Я під’єднаю його перед тим, як ти почнеш підійматися на гору.

Сулайєд сказав іще кілька слів Загеду, але Амед їх не зрозумів. Після чого Сулайєд залишив повітку й повернувся за хвилину з фотоапаратом в руках. Мабуть, він забув його в джипі.

«Зніми сорочку», — наказав експерт Амеду, той підкорився, здивований його беззаперечним тоном.

Потім експерт простягнув йому пояс.

— Тримай, одягни його.

— Для чого? — запитав нервово Амед.

— Для фото, — пояснив Сулайєд. — Стань отам біля стіни. Тримайся рівно. Повернись до світла. Ось так. Не нахиляй голову.

Амед, осліплений і приголомшений, почав тремтіти.

«Що з тобою? — закричав Сулайєд. — Дивись на нас! Думай про ворогів! Згадай, що вони зробили з твоїми дідусем і бабусею!»

Амед не міг ні про що думати. Його нудило.

«Та підведи ти вже голову й розплющ очі! Дивись на батька. Не ганьби його!»

Сулайєд зробив один знімок, потім другий.

«Думай про Рай».

Амед змусив себе усміхнутися, стримуючи сльози.

«Будь радісним, будь благословенним, ти вибраний Богом».

Сулайєд зробив останнє фото.

«Одягай сорочку. Батьки пишатимуться тобою, коли бачитимуть твоє фото з поясом».

Загед узяв сина за руку: «Ходімо, настав час прощатися з матір’ю і братом».

Вони вийшли з повітки. Тамара чекала на них, сидячи разом з Азізом на долівці в будинку. Азізова рука була замотана носовичком із плямами крові. Він поспішив пояснити батькові, що тільки-но поранився, коли різав помаранч.

— Прощайся зі своїм братом, — сказав йому Загед.

— Не зразу.

Азіз побіг до будинку й повернувся з маленькою тацею, на якій стояла велика склянка.

— Поглянь, що приготував для тебе твій брат, — невпевненим голосом сказала Тамара.

— Тримай, пий, так ти візьмеш із собою смак того найкращого, що родить наша земля, — додав Азіз.

Азіз наблизився до брата й зробив так, щоб склянка впала на нього. Цю невеличку пригоду близнюки спланували заздалегідь. А тому, що Амед без відома брата усе розповідав матері, Тамара знала, що трапиться. Як і передбачалося, вона дала Азізу ляпаса за його незграбність. Експерт засміявся. Сулайєд змусив його замовкнути. Він обережно зняв з Амеда брудну сорочку, щоб перевірити, чи попав помаранчевий сік на пояс. Експерт пояснив йому, що то неважливо: «Вода, сік чи кров — неважливо, залишається під’єднати ще один контакт до детонатора.»

— Знаю,— мовив роздратовано Сулайєд, — не потрібно мені про це нагадувати.

— Йди переодягнися, — сказала Амеду Тамара.

— Я піду з ним, — зразу додав Азіз.

Обидва брати швидко піднялися у свою кімнату. Вони роздяглися. Азіз допоміг брату звільнитися від пояса.

— Що там таке з тим контактом?

— То про детонатор. Дивись, Азізе, це ось ця маленька коробочка. Експерт прикріпив її до пояса лиш ось тут, бачиш, за допомогою жовтого провода.

— А червоний провід?

— Сулайєд сказав у повітці, що ним займеться він.

— А коли?

— Коли ти будеш на горі.

— Є ще щось, про що я маю знати?

— Ні.

— Азізе...

— Що?

— Не вдягай сорочку в плямах!

Після того, як вони обмінялися одягом, Азіз віддав брату маленького ножа, що колись належав їхньому дідусю Муніру. Він знайшов його серед руїн будинку.

«Зроби поріз на лівій долоні, гляди не помилися».

Амед провів ножем нижче великого пальця.

— Тримай, Амеде, це для тебе.

— Що це?

— Сам бачиш, лист. Ти прочитаєш його після моєї смерті, згода?

— Обіцяю.

— Ні, присягнися.

Амед зронив на листа краплю своєї крові з рани.

— Присягаюсь.

Пальцем він розмазав червону пляму на конверті. Неначе то була печатка, якою він запечатав братового листа, роблячи одночасно їхній обмін незворотним. Азіз віддав Амеду носовика з плямами баранячої крові. Він обмотав його навколо пораненої долоні. Брати зійшли вниз, серця у них калатали. Відтепер Азіз був Амедом, а Амед став Азізом.

Азіз

«Азізе, що не так?»

Мікаелю довелося запитати втретє, перш ніж його студент підводить голову і вичавлює із себе вимучену усмішку.